Я нарешті почула, що мені з самого початку муляло в маминих наказах: вона перепрошує перед родичами за мій успіх! Я ніколи не розуміла, чому мама мені наказує коритися замурзаній тітці Наді, коли вона живе в моїй квартирі!
А все ось через що – бо я, бачте, загордилася, з села вилізла і не захотіла туди вертатися, то тепер треба всім родичам мити ноги!
Як же я реготала… До жінки на п’ятому десятку доходить правда життя і взагалі ставлення матері…
А все починалося вже з цього, просто я бачити не хотіла. Як тільки я вирішила осісти в місті, то мама сказала, що тепер я буду сама по собі.
– Дивися, ти тепер лиш на себе можеш розраховувати, раз на таке пішло. Якби ти була тут, з нами, то ми б тобі всі помогли, а ти цього не хочеш. Гордуєш? Ну-ну!
Я тоді й не зрозуміла про що мова, про які гордощі, коли я просто хочу залишитися в місті, мати свій куточок, власну сім’ю. Що тут такого?
Але свою родину мені не вдалося завести, бо все якось не складалося. На цю ситуацію в мами була власна версія – мене місто не приймає, а в селі б давно няньчила.
– Бо ти від гнізда вирішила відсісти, а то не так все просто. То ти у нас в селі з доброї родини, а там ти хто? Хтось когось там знає?
Як тільки мені вдалося отримати однокімнатну квартиру, то чи не на наступний місяць всі родичі вирішили приїхати в місто аби піти туди не знати куди – поліклініка, пошта, соцзабез, базар.
Через мою хату стільки пройшло народу, що я вже не пам’ятала, хто кому хто! А це ж усе треба було не просто поселити, але й нагодувати, звичайно ж, за мій рахунок.
– Не збіднієш, – уминала тітка Надія за обидві щоки, – А на кого будеш робити, ти ж без дітей…
Далі в мене жила ціла бригада з родичів, які в місті робили ремонти. Четверо якихсь рідних братів спали на підлозі, ще двоє на дивані… І це всім треба було приготувати поїсти зранку і на вечір, щоб потім моїй мамі в селі не виговорювали, що її донька мало того, що дітей та чоловіка не має, то ще й родину не поважає.
Про готель ніхто не хотів чути, бо ж то дорого, а в мене безкоштовно.
Я не могла й слова сказати проти, бо це було б слово проти моєї мами, а вона ж тільки всіх і припрошує – підіть до Олі, вона вам все покаже, розкаже і нагодує. Їй же так нема чим зайнятися.
Коли цього разу прийшла якась там тітка і почала мене вичитувати, що я її не зустріла і вона мусила брати таксі, бо мала лише адресу, я просто не витримала і закрила перед нею двері. Майже моментально зателефонувала мама і почала просто репетувати, що я її перед родиною виставляю не в тому світлі.
– Мамо, – намагалася я пояснити їй, але вона просто кричала і тоді я виключила звук.
Сказала їй, що буду говорити, якщо вона перестане на таких тонах говорити. До неї спочатку не доходило, але кілька разів виключений телефон їй якось допоміг.
– Мамо, я не маю ні перед ким перепрошувати за те, що я ціле життя працюю, економлю і маю те, що маю. Досить! Ти перетворюєш мій дім на якусь прохідну, де нема нічого чистого, цілого і пахучого! Я роки це терплю, але вже пора лавочку прикрити.
І вона зі мною тепер не розмовляє… Тато телефонував нарозумлювати вже мене, але я була непохитна.
Колись це все мало скінчитися і воно отак скінчилося.
– Та люди ж тобі дякували, – каже мені тато.
Я не хочу ні подяки, ні нічого… Я хочу аби люди перестали ставитися до мене, як до людини, що їм чимось завинила. Я вже всі борги віддала з відсотками і маю повне право пожити для себе в своїй чистенькій, гарненькій, затишній квартирі.
Мама, може й зрозуміє з часом, але сподіватися, що вона перепросить – таки марно.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
