І не думала, що доживу до такого. Та б хто мені сказав, що мої рідні діти здатні на таке, я б ніколи в житті не повірила б. А все почалось з помилкового діагнозу і слів спеціаліста: “Жити вам максимум місяців шість”.
Я зле себе себе почувати стала десь із березня місяця. ніколи не жалілась на здоров’я, бігала у свої шістдесят п’ять, що молодиця. ніде мені ніколи не тягнуло і не кололо, а це прямо вже так скрутило, що й з ліжка годі підвестись. Донька викликала швидку і завезла мене у райлікарню.
І світили мене і аналізів узяли стільки, що я й не знала, що так можна. Грошей пішла тьма тьмуща. Наш місцевий спеціаліст зібрав купу тих паперів і виписок поглянув на них уважно, а потім на мене, на доньку і сказав серйозно:
— Я не прибічний казок, завжди кажу своїм пацієнтам усю правду. Тож тримайтесь – жити вам місяців шість, максимум. Випадок безнадійний.
Що я тоді відчула? Пам’ятаю, що засміялась. Не тому що не повірила, а тому, що здалось мені моє життя таким якимось… даремно прожитим, чи як вам пояснити. Корова, свині, город, робота. відкладала на потім і відпочинок і сукні гарні і час для себе. А нема того потім. Вірніше, у мене його уже й не було.
Донька одразу заридала, то я її ще втішала. Вона мене якось одразу на той світ відправила і після того дивилась на мене так, ніби мене уже й немає. Такий уже жаль і печаль у її очах був, що хоч зараз лягай, хай оплакує.
А от син як дізнався, сказав, що здаватись зарано. Приїхав, і хоч донька проти була, а забрав мене до столиці, де поклав на обстеження до якогось інституту навороченого. Навідував із невісткою ледь не щоденно і все спілкувався довго з професорами. а одного прийшов, дивлюсь, щось не те. обличчя у нього сумне якесь:
— Підтвердилось? – запитую.
— Та що ви, мамо. Якраз навпаки. Щойно з Олексієм Павловичем балакав, так він он узагалі каже, що з вашим здоров’ям до ста бігати і правнуків женити. Нема у вас і близького того, що вам приписували. Так, загострення у вас є. але то все легко до норми привести. Вам лиш раціон змінити потрібно. Ще дні зо три полежете і будете ще здоровішою ніж були. Тут інше мамо. Сестра телефонувала, на рахунок спадщини. Каже що дім ваш вона повинна успадкувати, адже саме вона вас догледіла.
Я й отетеріла. Догледіла? та ж наче ще дихаю і ходжу. Жива, як не як, а тут “догледіла”.
— Та як же ж це? Я ж ось. – відповідаю здивовано.
— От і я їй сказав, -син каже, – Що ви тут біля мене. Я вас вилікував, отже якщо по справедливості то дім наш і земля вся мені перейти повинні. Що ж я даремно стільки грошей витратив?
У мене й мову відняло. Дожила, діти при матері живій надумали уже й хату і землю ділити.
Ото вже чотири місяці, як між дітьми моїми немає миру. Ділять і розділяють спадок, вже й на мене уваги не звертають. Прошу їх схаменутись, кажу, що дім і землю на них обох перепишу, а вони ніяк не вгамуються. Дім ні син, ні донька продавати не хочуть. надто вже місце хороше, та й не той час зараз, аби хатами в селі розкидатись. Кожен хоче все і одразу отримати, ото й чубляться.
А мені, як бути? Як дітей своїх примирити, як повернути мир у родину? Що робити? Порадьте люди добрі, як бути?
Ганна Петрівна П.
07,10,2022
Головна картинка ілюстративна.
