Отак надивишся таких фільмів і йдеш корову доїти, бо сільська романтика отака. Був у мене чоловік, але в тридцять два роки вирішив піти від мене до іншої.
Переїхав в місто, а я лишилася в недобудованій хаті з двома дітьми. Спочатку засмутилася я, не приховаю, бо хто ж хату добудовувати буде, а я на зарплаті бібліотекарки не впораюся сама.
Батьки у мене теж не при грошах!
Отак і жила в одній кімнаті зробленій і романтики хотіла! Ох!
Спочатку я на чоловіків й дивитися не хотіла та й не так їх вже й багато в нашому селі. Я жінка не з красунь була, але оку було на чому зачепитися.
Я ж бачила, як продаю на базарі і на мене дивляться. А це вже душу гріє.
Продавала я молоко і все що від нього та городину. Не раз таку сумку важку несла, що й двоє не могли підняти. А я все тягну аби дітей ростити. Діти їсти хочуть та одягтися, вони не розуміють, що у батька нема грошей їм дати. Сама все мусиш.
Отак я продам все та в магазин і куплю щось. А інше відкладаю, щоб на хату було.
А якось стояла я на зупинці і таксі їде з села, зупинився біля нас і каже:
– Беру як автобус, сідайте.
Я й зраділа, що хоч їхати буду, а не тиснутися в автобусі. А ще мені сподобалося, що таксист сказав аби я сіла на перше сидіння… І так поглядав на мене… як в кіно…
Правда, потім сказав доплатити, що мене підвіз під базар, але те мені настрою не зіпсувало. Чоловік же мене послухав. Та й на руки легше, хоч і дорожче.
Весь день мені його очі не йшли з голови, а тут на ловця і звір біжить – перестріває він мене на вокзалі і каже:
– Пані, беріть таксі, я дорого не візьму, – і так дивиться на мене, що аж мурашки по шкірі.
– Та мені дорого, – не знаю, як я це вимовила.
– Тоді ходіть мені каву поставите, що я вам зранку ще у сумку доніс до базару, – каже мені він, а мені й язик не повертається сказати, що я йому вже заплатила.
Сіли ми в кафе, а я вже й забула, як то в кафе сидіти. Бо я сиджу лише на роботі та під коровою, а так все в клопотах. А тут музика приємна, ці очі на мене дивляться і наче я не змучена роботою та життям жінка, а героїня фільму, яка от зараз буде попивати каву, відстовбурчивши мізинчика.
За кавою пішов десерт, далі таксист сказав, що зголоднів і перекусить, далі мені замовив, сказав, що пригощає.
Заграла музика і я взагалі розімліла, коли Роман взяв мене до танцю. Білий день, всі дивляться, а ми танцюємо… Як це було романтично…
Я б і не спам’яталася, котра година, якби офіціант не сказав, що вони до одинадцятої … вечора працюють.
Господи! У мене ж діти вдома самі і чим я доберуся? Роман на мене глянув і сказав, що візьме гроші в таксі і мене підвезе додому.
Я прочекала його п’ять хвилин, далі десять, далі вже офіціант біля мене стоїть і рахунок простягає, а рахунок велетенський!
– Зараз чоловік прийде і розрахується, – кажу я йому.
– Він поїхав, – втомлено відказав офіціант.
Я вся обімліла. Як так можна? Як так взагалі можна?
Витягла гроші зі сховку і розрахувалася. Вийшла в темінь ночі, от тобі й романтика, от і плати.
Додому я йшла пішки і всю дорогу дякувала Богу, що мене ніхто не бачить.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
