Звичайно, що Максим на будь-кого справить враження, тим більше він з Анею тільки починав зустрічатися.
– Привіт, – влетіла вона в майстерню, – була недалеко і вирішила занести тобі каву.
– Дякую, дуже доречно, – Ігор зам’явся, бо треба було представити її Максиму, який сидів в закутку, але він страшенно не хотів цього робити.
– О, в тебе гості, – Аня побачила Максима і її погляд загорівся – який красень!
– Так, вибач, мій найкращий друг Максим. Це Аня, – тут він запнувся, бо вона ще не була його дівчиною, але й доброю знайомою називати перед Максимом не хотів.
Вони обмінялися звичайним потиском рук, а йому здалося, що між ними літали іскри. Він не чув, що вони один одному говорили, впевнений, що якусь банальщину, але їхні погляди. Ох, все пропало. Вона пішла, а Максим повернув до нього своє зацікавлене лице:
– Ти не казав, що підчепив таку красуню. До того ж така мила, без теперішніх перекосів до пафосу і ексклюзивності. Вона просто унікальна.
– Давай ти трохи притримаєш коней. Добре? Вона мені справді подобається.
– Та я нічого, я отут скраєчку просто любуюся. Заспокойся.
– Добре. Бо тобі вона набридне через кілька місяців, а я хочу прожити з нею все життя.
– Аж так? Тоді успіхів!
Максим пішов, але тривога з Ігорового серця ні. Він перетелефонував Ані і попросив зустрітися в затишному кафе. Спішив сказати, що закоханий, що щасливий з нею.
Великий букет білих лілій зустрів Аню першим, а далі дружній поцілунок в щоку від Ігоря.
– Як приємно, що за привід? Сплутав моє день народження?
– Ні, хотів зробити приємне.
– Дякую. Зробив.
Їхня розмова тільки починалася, як в кафе зайшов Максим з дівчиною. Побачив друга і підійшов до столика.
– Яка приємна зустріч. Не проти, якщо ми приєднаємося.
– Проти,- чесно сказав Ігор, виразно позираючи на Максима, але той не дивився на нього. Він не зводив погляду з Ані.
Нова знайома назвалася Олею. Зробили замовлення і почали теревенити. Максим, як завжди, красномовний, недарма вчився на філософа, хоч тепер і займається машинами, подорожує по Європі і зараз це все вивалює на наївну Аню. Ігор спочатку хотів зупинити це павуче плетиво, але побачив її погляд – блискучий, захоплений, замріяний. Так на нього вона не дивилася. Ніколи. Він мовчав. Не знав чи пхатися з пересторогами, чи благати не закохуватися чи просити замовкнути Максима. Чи це якась невідворотність чи ще є шанс зупинити цю бурю?
– От взяти тебе Аню і Олю. Ви абсолютні одинакові.
– І чим же?, – обурилися обоє.
– Ні. Не зовнішністю, а своєю поведінкою і власним уявленням щодо самих себе, кожна з вас дивиться на світ очима інших людей. А не своїми. Правда, Оля стає на шлях виправлення.
– І чому це я дивлюся на світ очима інших? – допитувала Аня.
– Бо ти класична хороша дівчинка. Слухняна. Покірна. Ніколи не зробиш того, що обурить маму.
– І що в цьому поганого, що я не хочу когось обурювати, тим більше, маму?
– Нічого поганого. Просто ти не живеш сама так, як хочеш.
– Ти знаєш чого я хочу?
– Не знаю. А ти знаєш?
Аня мовчала. Вона й справді така нудна? Їй ніколи не зацікавити такого як Максим? Вона перевела погляд на Ігоря – такий самий сірий, як і вона. Проте, чому ж сірий, як вона, якщо вона не сіра? Може, й він не сірий? Був же не сірим до недавнього часу? Вона дивилася на Максима зачаровано, а потім якось ненароком перевела погляд на Олю. Та яро демонструвала всі свої плюсики, голосно сміялася тоді, коли сміявся Максим, фиркала, коли це робив він. І це вона має бути отака? Коли Максим щось весело розказував, вона прошепотіла Ігорю:
– Що ти мав сказати?
– Що закоханий в тебе, – прошепотів той у відповідь.
Їй стало затишно, як посеред шквального вітру, розумієш, що ти в безпеці. Вона стиснула його пальці і усміхнулася.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне. Pexels.