Коли я рано-вранці розплющила очі, подушка була мокрою від сліз, які лилися майже весь учорашній вечір. Вперше за довгий час ми з Іллею не змогли знайти спільної мови.
Причиною непорозуміння була його мама, яка вирішила несподівано завітати на гостину й, як завжди, «навести порядок». Вона постійно контролювала і перевіряла нас, ніби ми з Іллею досі були дітьми.
Я встала з ліжка, повільно підійшла до дзеркала й важко зітхнула: вигляд у мене був гірший, ніж почуття. Сльози, втому та образу приховати було неможливо.
Та ще й чоловік. Ілля намагався вчора пояснити мені, що його мама діє з найкращих намірів. Бачте, вона мама і бажає тільки кращого нам обом.
— Таню, припини поводитися, як маленька дитина! — сказав він. — Мама насправді про тебе дбає. Вона навіть їжу приносить, щоб ти могла більше відпочивати і не стояти біля плити із животом своїм.
— Ілля, я не проти допомоги, але хіба це допомога, коли вона приносить продукти, які неможливо їсти? Вона ніби навмисно готує багато і того, що я не вживаю. Це – допомога і піклування?
— Що ти таке говориш? — здивувався Ілля. — Я завжди їм мамину їжу все смачно, не вигадуй.
— Спробуй, Ілля. Поглянь на мене, згадай, що я їм і поглянь у холодильник.
Ілля лише знизав плечима, а я продовжила:
— Я їй сто разів казала, що не переношу перець, але вона додає його у все. І як мені це їсти?
— Мама завжди казала, що їжа має бути гострою, — почав він виправдовувати її.
— А як щодо волоських горіхів, які вона кілограмами привозить щотижня? Я ж казала, що вживати їх у їжу з дитинства не можу! Вона цього не чує чи навмисно робить?
Ілля втомлено відповів:
— Таню, ти перебільшуєш. Мама ніколи не робить нічого поганого. Тобі здається, що всі проти тебе, навіть на мене от так зараз дивишся, але це зовсім не так. Просто, у твоєму стані нині все якось не так сприймається. Не перебільшуй.
Вихідного ранку, коли ми з Іллею ще насолоджувалися сном, у двері почали наполегливо дзвонити. Я розплющила очі й зрозуміла, що це могла бути лише вона — моя свекруха.
— Таню, піди відчини. Це точно мама, — сонно пробурмотів Ілля.
Я неохоче встала, відчинила двері й побачила кілька великих пакетів із продуктами та один дивний. Там був старий дитячий одяг.
— Доброго ранку, Таню! Я принесла вам гостинці й одяг для майбутнього онука, — з усмішкою заявила свекруха.
— Заходьте, Світлано Михайлівно, — відповіла я, намагаючись бути ввічливою, хоча на душі кішки скребли.
На кухні свекруха почала викладати з пакетів продукти й дитячий одяг. Одяг був таким старим і видно, що не одне покоління малюків його носило і носило таки добряче.
— Світлано Михайлівно, цей одяг точно нікуди не годиться. Я навіть уявити не можу, щоб наша дитина це носила, — сказала я спокійно.
Свекруха обурилася:
— Таню, це речі, які носив сам Ілля! Це наша історія! Знаєш, я їх позичала подругам, але дбайливо складала у себе на балконі. Щороку прала і просушувала. Ти зараз таке кажеш, а потім дякувати будеш, бо все дуже дороге нині.
— Я розумію, але ми точно не будемо це використовувати. Якщо хочете, можете забрати це назад або я просто викину.
У цей момент Ілля вийшов на кухню.
— Мамо, навіщо ти це принесла? – здивовано протягнув він. – Таке ніхто на малюка не одягне. Та й ми придбали уже все: нове і дуже симпатичне. Таня ж тобі показувала.
Свекруха засмутилася:
— Ви мене зовсім не цінуєте! Я скільки зусиль приклала, аби зберегти усе це. Ви хч уявляєте як я трудилась аби ви знекономили, аби мали речі дитячі і не витрачались на нове.
— Заберіть і бережіть собі далі. Але в нас цього не буде, – сказала я, – Не треба нас винними робити, ми не просили про це і жодного разу не жалілись на те, що не маємо одягу дитині. Хіба ж ні?
— О як заспівала? – раптом почала свекруха. – І ти їй дозволиш мене, мов дитину вичитувати? Таню, запам’ятай гарненько ти розлучишся з Іллею, але я — його мама, я завжди буду поруч!
Мама чоловіка пішла голосно грюкнувши дверима. Ілля вибіг намагаючись її заспокоїти, бо та ще й хлипала голосно. бачте, я образила її. Не мала права такого говорити. Повинна була її пожаліти і речі, хай і не потрібні, хоча б з поваги а взяти.
Коли чоловік повернувся, я втомлено присіла на диван. Ілля підійшов до мене.
— Таню, я знаю, що це все не правильно, але мама не зміниться. Вона така, яка є. Я обіцяю, що спробую поговорити з нею, але, будь ласка, не сприймай це так близько до серця. Вона моя мама і виростила мене одна. Зрозумій, їй важко бути одній. Ми її єдина сім’я.
Я лише кивнула. Тоді я чітко усвідомила, що життя у цьому шлюбі ніколи не буде спокійним. Мама мого чоловіка завжди буде третьою скрізь і вимагатиме від сина уваги навіть більшої ніж буду отримувати я і наша майбутня дитина.
Скажіть, воно мені треба? Чи є шанс урятувати сім’ю? Хоч хтось зміг довести такій свекрусі що син виріс і має право на власне життя.
Головна картинка ілюстративна.
