fbpx

Ірина й Тетяна були подругами з дівочих літ. Вони працювали у відділенні зв’язку Укрпошти. Майже одночасно дівчата вийшли заміж, наступного року вони стали мамами своїх єдиних діток. Ірин син і Танина донька були однолітками, відвідували один садок, навчалися в одній школі. Але тоді жінки й уявити не могли, що після другого повноліття їхніх дітей стануть ще й свахами

Ірина й Тетяна були подругами з дівочих літ. Вони працювали у відділенні зв’язку Укрпошти. Майже одночасно дівчата вийшли заміж, наступного року вони стали мамами своїх єдиних діток. Ірин син і Танина донька були однолітками, відвідували один садок, навчалися в одній школі. Але тоді жінки й уявити не могли, що після другого повноліття їхніх дітей стануть ще й свахами.

– Кохання коханням, але ж діти не мають освіти, – бідкалися свахи, – треба щось із цим робити, не будуть вони вічно на нашій шиї сидіти.

Чоловіки обох подружок роками працювали за кордоном. Обидва побудували поряд свої будинки, та хотіли вже шукати роботу на батьківщині, але дружини заговорили про навчання дітей. Бюджетні місця закоханій парі не світять, тож заробляйте татки на контракти.

Молоді навчалися, але й з поповненням не забарилися, а маленьку донечку Надійку віддали під опіку двох бабусь, які по черзі відпустки по догляду оформляли. Ох і виростили принцесу на славу. Розумниця, красуня, щебетуха, вона своїх татка й матусю дуже любила, особливо їхні іграшки й гостинці, але до бабусі Іри та бабусі Тані тягнулася більше. Подружжя доньку трохи ревнувало, але що поробиш, треба довчитися та й гайда на роботу.

Після отримання дипломів молода пара – Назар і Наталя – зайнялися пошуками роботи. Але працевлаштуватися в райцентрі їм не пощастило. До того ж обоє не хотіли біля батьків жити, мріяли про власну квартиру у великому місті, тож радилися з батьками, чи відпустять їх за кордон і залишать ще Надійку в себе, поки вони там підшукають житло і роботу. Ірина й Тетяна без онучки вже й життя не уявляли, тож їх і просити не треба було. А ще приїхали дідусі, що також онукою натішитися не могли, читати й рахувати навчили, до школи підготували.

Поки Назар і Наталя за кордоном на квартиру в обласному центрі заробляли, старше покоління водило внуку до школи, на танцювальний та художній гуртки, вихідними гуляли в парку й відвідували дитячі сеанси в кінотеатрі.

За п’ять років роботи за кордоном молодше покоління придбало омріяну квартиру. Залишилося довести свою оселю до ладу й забрати донечку. Надійка якраз мала піти в п’ятий клас. Але в юної принцеси були зовсім інші плани: від бабусь і дідусів вона їхати не хоче, рідну школу залишати не буде. Розігралися такі пристрасті, що батьки аж роти пороззявляли: раніше така мила дівчинка тепер показала свій характер.

На сімейній раді вирішили залишити все, як є. Молода пара придбала  необхідне для життя, але та купка зароблених грошей швидко розтанула, а знайти роботу в місті не вдалося. Тож знову подалися в Європу, бо дуже ще хотілося заробити на авто, потім на відпочинок у Єгипті, куди вмовили поїхати й Надійку. Дочка хоч і зверталася до них «тату» й «мамо», але поводилася з ними, як із сестрою і братом, ніякої субординації, більше того, говорила з ними ледь не наказовим тоном. А по приїзді додому так обіймалася з бабусями й дідусями, ніби не бачилася з ними  вічність.

Назар і Наталя зрозуміли, що прихильність доньки їм здобути навряд чи удасться, тож зробили ще одну спробу: вмовляли вступати в обласний коледж після дев’ятого класу і переїжджати до них. Але Надя твердо заявила, що закінчуватиме одинадцятий в рідній школі, а далі буде видно.

Після випускного дівчина ошелешила рідних: вступає в місцевий коледж, а після першого курсу виходить заміж, житиме з чоловіком в когось із дідусів-бабусь. Ті тільки радісно кивали головами, змагаючись між собою за прихильність онуки.

Назар уже знайшов собі роботу в місті, Наталя продовжувала розсилати резюме. Ввечері чоловік прийшов якийсь замислений. На запитання дружини, що трапилося, несподівано відповів зустрічним запитанням:

– Наталю, а чому ми не подумали раніше про другу дитину?

– А якщо б ми всиновили хлопчика, – після паузи тихо сказав Назар, – сьогодні за дорученням начальника я був у дитячому будинку. Мені досі перед очима погляди тих малят, у яких чекання й надія.

– Давай візьмемо маленького хлопчика, – мовила Наталя, – я так хочу відчути себе не мамою вихідного дня, як це було з Надійкою, а сповна пізнати радощі й труднощі материнства.

Так у родині з’явився трирічний Павлик, а наступного року Наталя відчула, що під її серцем зародилося нове життя. Це була її донечка Люба, яка всього на місяць випередила маминого внука Андрійка.

Відтоді Назар і Наталя були на сьомому небі від щастя. Вони не тільки дарували любов, а й отримували її сповна від сина Павлика, доньки Любочки та внука Андрійка, а також радили старшій Надійці не розлучатися з сином надовго, врахувавши їхній досвід.

You cannot copy content of this page