Коли я була малою, то завжди дивувалася, чому в казках королі хмурять брови, адже це так чудово бути королем, всі тебе люблять і виконують всі твої накази, навіть, якщо ти кажеш піти туди-не-знати-куди. А от персонажі, які милі і добрі, вони ж все одно потім того короля перемагають, як би він ті брови не хмурив.
А після того випадку зрозуміла, що доброю і милою бути не варто, краще вже хмурити брови, щоб ніхто до тебе й близько не підійшов.
Історія банальна – якось я варила кашу для нашого сина, а чоловік прийшов з роботи і почав складати речі в сумку:
– Йду я від тебе, ти не варта мого часу і секунди кохання Ірини.
– Ірини? Моєї подруги?
– Так, не нагадуй нам про себе ніколи.
І отак я спалила вперше кашу з каструлею, син репетував і я теж. Тоді й вирішила, що ніколи не підпущу нікого в своє серце, тільки сина.
А безсонними ночами думала про те, чи й він мене не зрадить?
Не скажу, що жила як робот, але я нікому не давала перейти за межу, яку я для себе визначила, як комфортну. Колег залишала на роботі, ніколи не пила з ними каву аби не дати привід для прохання вийти замість них на роботу чи в свята, додому додаткову роботу теж не брала, все у мене вкладалося в ті вісім годин, які я чесно відпрацьовувала. У мене не було премій, так само, як і доган.
Сина водила на секції і гуртки, хотіла аби він виріс самостійним та дав собі сам раду в житті.
– Так, вмієш навчитися сам пришивати ґудзики, мама не завжди буде поруч.
Він вмів готувати їсти в десять років, міг купити продукти і принести додому. Виріс і поїхав за кордон, будує кар’єру в айті. Я за нього рада, не сумую, бо поклялася собі бути вищою над емоціями.
Від самотності не бачу нічого окрім плюсів, чим хочу – тим і займаюся, хочу вишиваю, хочу серіали дивлюся, хочу прибираю, хочу пилюку розводжу.
– Катю, може б ти взяла бабусю доглядати, – вирішили батьки зіграти на моїх дитячих почуттях до бабусі.
Я її пам’ятаю, як бігала влітку по траві, їла зелені яблука з дерева і чекала, коли вона видоїть корову, щоб напитися молока і мірятися з котом вусами.
Борги треба віддавати і я вже прилаштувала для неї ліжко, читала літературу як доглядати за лежачими, що готувати їсти. А тут бабуся впурхнула до квартири, сказала, що я надто худа і мене треба підгодувати, принесла з собою кота і купу торбинок з сушеними травами:
– У вас такого нема, а я ці куповані чаї не люблю!
В квартирі запахло липовим чаєм і дитинством.
Я всіма силами старалася зберігати суворий вигляд, адже один кіт не підводив – пудив в моє взуття і ліз на штори. А бабуся наче забула, що я її маю доглядати, бо я її вдома рідко й бачила – то в одній квартирі, то в іншій, там бабусі, а там дідусі і всюди вона має зі своїми пахучими торбинками прийти.
Стали зі мною всі вітатися і усміхатися, мовляв, в такої доброї бабусі точно має бути добра онучка, тому мушу тепер у відповідь теж посміхатися, заради бабусі.
А потім вона мені кавалера знайшла. Так і сказала:
– Там в сімдесят першій холостяк живе, лікар. Я його до нас на чай запросила, тому ти вже якось трохи приберися.
Юра теж не вірить людям, а бабусі не міг відмовити, вже надто йому свою нагадувала.
Якось так сталося, що у нас тепер донечка, я ходжу всюди і усміхаюся, просто саме з мене пре. Кота люблю, купила йому гарне крісло для сидіння, бабусю обожнюю і не надякуюся за те, що привела в моє серце любов.
А Юрко каже, що усмішка мені личить, то вже гріх не старатися.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота