fbpx
Історії з життя
Іван Трохимович, викликавши машину, спочатку поїхав в інститут й домовився про тижневу відпустку, а потім завернув в універмаг по гостинці. Довго вибирати їх не вмів і не любив, та й не пам’ятав, коли востаннє цим займався. Тому одразу, не розглядаючи, купив матері вовняну кофту, велику квітчасту хустку та чорний міцний жакет. Окрім матері, в селі ще жила рідня — двоюрідний брат і дві двоюрідні сестри. У них, безперечно, були діти, але скільки, які вони, великі чи малі, хлопці чи дівчата, — не знав

У неділю за вечерею Іван Трохимович сказав:

— Я мушу поїхати до матері.

Міла Степанівна повільно звела великі темні очі, спокійно подивилася на чоловіка. Про це вона чула вже вчетверте чи вшосте і потроху почала звикати. Щоправда, досі він говорив «треба». Однак, як і раніше, відповіла:

— І не думай! З твоїм здоров’ям та вириватися у такі краї.

— Я мушу поїхати до матері, — твердо повторив чоловік і рвучко підвівся.

У вітальні, як ішов до кабінету, зупинився і глянув на присадкуватий полірований столик, що примостився біля великого вікна. Як завжди, акуратними стосиками лежали свіжі газети, журнали, нові книги і два пухкі, обрамлені оксамитом альбоми: в одному зберігалися фотокартки Івана Трохимовича й Міли Степанівни, у другому — їхнього сина Мирослава.

Люди бували в Малярчуків майже ті ж самі, проте, як сідали до столика, неодмінно брали альбом і кликали господиню. Вона розповідала про фотокартки довго й захоплено, не забуваючи нагадати, що Іван Трохимович добувся доктора наук й професора у тридцять сім літ, а син — у неповні двадцять вісім. І не під батьковим крилом, як і досі натякають заздрісники. Щоб ні від кого не залежати, по закінченню інституту попросився на Далекий Схід. Там і вибився в науку.

Стояла на столику біла фарфорова попільничка. Колись Іван Трохимович не випускав із зубів цигаpки, але постійне курликання жінки про те, що сам собі вкорочує віку, вплинуло: кинув палити. Попільничка слугувала гостям. За п’ятнадцять літ Іван Трохимович устиг забути, який на смак дим, але зараз, дивлячись на попільничку, пригадав його терпкий, пожадливий запах. Хотілося закуpити.

Другого дня Іван Трохимович, викликавши машину, спочатку поїхав в інститут й домовився про тижневу відпустку, а потім завернув в універмаг по гостинці. Довго вибирати їх не вмів і не любив, та й не пам’ятав, коли востаннє цим займався. Тому одразу, не розглядаючи, купив матері вовняну кофту, велику квітчасту хустку та чорний міцний жакет.

Окрім матері, в селі ще жила рідня — двоюрідний брат і дві двоюрідні сестри. У них, безперечно, були діти, але скільки, які вони, великі чи малі, хлопці чи дівчата, — не знав. Довгенько ламав голову, що б його для них вибрати, бо навіть брат і сестри уявлялися погано, а потім вирішив: візьму з десяток чоловічих наручних годинників. Це така штука, що для будь-кого підійде.

Міла Степанівна, як побачила покупки, то аж у долоні сплеснула. Хотіла дорікнути, бо міг би купити щось краще й дешевше, але Іван Трохимович так промовисто глянув, що вмить стисла губи.

Перечекала, поки у чоловікові вгамується злість, і завела зовсім іншої:

— Про всіх подумав, а себе забув.

— Чого ж…

— Дорога не близька, всяке може статися, — промовила турботливо і, взявши господарську сумку, пішла купувати харчі.

Більше нічим не дорікала, не перечила. Навіть не заїкалася про поїздку. Лише коли проводжала на вокзал (після iнфаpкту на власній машині далі дачі не їздив), всю дорогу наказувала, щоб глядів себе: регулярно їв, пив гарячий чай, не дуже надіявся на вагон-ресторан, бо харчі там несвіжі, не виглядав із вікна, не стояв на протягах.

До жіночих турбот Іван Трохимович звик. Інколи здавалося: аби не вони, не зумів би домогтися в житті того, що має. Тому, як завжди, слухав уважно, зрідка схвально, як робив на наукових конференціях, симпозіумах, коли подобалися доповіді, кивав великою, чубатою, але зовсім сивою головою і мрійливо усміхався.

Однак цього разу поради Міли Степанівни не стали в пригоді. Сусідами по купе виявилися молоді люди — двоє хлопців і дівчина. Була ніч. Як тільки поїзд вибрався за місто, хлопець, котрий лежав на верхній полиці, заходився відчиняти вікно. Воно не піддавалося, щось там заїло, тоді вони налягли гуртом, і рама з хурчанням подалася вниз.

Відразу в купе увірвався холодний, пругкий вітер. Здмухнув зі столу кілька папірців, гайнув проходом, торкнувся спітнілого Івана Трохимовича. Він приємно примружився, але, згадавши жінчину пораду, попросив молодих людей зачинити вікно.

— Батьку, — заговорив білявий хлопець, — пора б уже знати, що свіже повітря — запорука здоров’я. А воно потрібне людям різного віку.

— Я все ж просив би, — стояв на своєму Іван Трохимович. — Протяги також для всіх шкідливі.

Попутники, хоч і без великої охоти, послухалися. Згодом вийшли курити, двері зоставили прочиненими, й добре було чути їхню розмову:

— Плохенький дядечко…

— Грип, видно, підхопив.

— Чого доброго, і нас нагородить.

І сусіди по купе почали сторонитися Івана Трохимовича. Він же нищечком посміхався, бо коли сам мав стільки літ, як вони, то не боявся не те що гpипу, а й самої cмеpті. Її для нього взагалі не існувало. Однак, прокинувшись під ранок, відчув, як у гpудях щось пощипує, а дихати стає все важче й важче. Помацав лоб. Він був гарячий. Іван Трохимович злякався: невже й справді застудився? «Нічого, нічого… Трохи подрімаю і все минеться». Та не встигали повіки стулятися, як починало шкребти у гpудях, дерти в гоpлі. На згадку приходили жіночі слова: «З твоїм здоров’ям та вирушати в такі світи». Може, й справді слід було послухатися й нікуди не їхати?

«Ні, ні, треба!» — говорив подумки, а відчувши на щоці дотик променя, несподівано для себе попросив розчинити вікно.

— Як? — здивувалися хлопці.

— Свіже повітря для всіх корисне.

Молоді люди переглянулися, а потім і переморгнулися. Відчиняючи вікно, посміхалися. Іван Трохимович вдавав, що нічого не помічає. Взяв мило, зубну щітку, рушничок і пішов умиватися. Коли вертався, ще здалеку у купе почув веселий гамір, проте, як тільки розчинив двері, усі вмовкли. Одначе гарячий, із хитринкою блиск у юних очах видавав усіх трьох з головою — про нього говорили. Та Іван Трохимович не збирався гніватися, і коли запросили до гурту снідати, не відмовився, виклав і своє усе, що наготувала Міла Степанівна.

Після сніданку грали в доміно. Іван Трохимович востаннє брав його в руки, коли вчився в аспірантурі, проте грав ніби й непогано. Принаймні білоголовий напарник не гнівався. Якщо їхнє брало гору, радів, немов хлопчак, гепав кісточками об столик і азартно кричав: «Встати!»

Час біг швидко. Навіть не зогледівся, як настала пора зоставляти купе.

— Дякуємо за компанію, батьку, — тисли йому руки молоді люди.

Іван Трохимович весело усміхався. Вони й разу ні в очі, ні позаочі не назвали його дідом. Значить, є ще порох у порохівницях. Є! І даремно Міла Степанівна твердить, що він за останні роки зовсім подався і йому потрібно берегтися.

До села дістався автобусом. Матір застав дома. Сиділа неподалік порога на низенькому стільчику й латала мішок. Він підійшов зовсім близько, кашлянув, але в неї не здригнулася жодна жилка.

І серце в Івана Трохимовича заболіло. Як же її висушили роки! Маленька, згорблена, руки тоненькі, немов у дівчинки, густо поплутані жилами. Проте голкою орудують вправно. Отже, зір ще добрий.

Біля материних ніг лежала чималенька купа мішків. На одному з них прочитав: «Трубіївське». Мабуть, назва господарства. Ось так, мати підробляє на латанні мішків, а син у неї академік. Але чекай-но, сказав же інститутській бухгалтерії, аби щомісяця з його заробітку переказували матері сто гривень. Мало, потрібно більше, щоб вона ні в чому не знала нужди.

— Здрастуйте, мамо! — привітався надто голосно.

Материні руки сіпнулися й застигли, а вже по хвильці різко підвела голову. Маленькі вологі очі нараз ніби побільшали, тонкі синюваті губи скривилися, затремтіли, а з горла вихопилося щось хрипке, нерозбірливе.

— Мамо, — прошепотів Іван Трохимович, намагаючись проковтнути гарячого, млосного клубка, що підкотився до горла.

Мати простягла руки, хотіла підвестися, обняти сина, але забракло сили. Він сам упав перед нею на коліна, припав губами до тонких шкарбуватих пальців. Плечі здригнулися.

— Ваню, приїхав-таки, — шелестіла пересохлими вустами мати. — Недаремно ж снишся мені… Третю ніч підряд снишся.

Скільки це їй — вісімдесят чи усі дев’яносто? Як не напружував пам’ять, а пригадати не зміг.

— І сьогодні про тебе думала, — продовжувала своєї мати. — І вчора думала, бо чогось мені зовсім нездужається. Жнива зараз, а я тільки зугарна, що мішки латати. І то фермер Петро Твердохліб не хотів довірити. «Куди вам, — каже, — бабо? Ви вже своє відпрацювали». Де йому, молодому та дужому, знати, як то важко одбитися від гурту… А як же ти? Геть посивів. Мабуть, думаєш багато?

— Доводиться.

— А жінка як же? Міла Степанівна, дай Боже пам’ять?

— А що їй, жива, здорова…

— Її я хоч трохи пам’ятаю, а от онука забувати почала. Це ж він тепер і своїх дітей чималих має.

— Має, — тихо одказав Іван Трохимович і відвів погляд убік. Син Мирослав уже четвертий рік не заявлявся в гості…

Автор – Микола ЯРМОЛЮК.

За матеріалами – Українське слово.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!