Я кожного літа на тиждень-два їду до батьків в село. Коли були малі діти, то їздила з ними, чоловік приїжджав та вихідні, а тепер діти виросли і вже їх в село не заманиш нічим.
Чоловік теж розказує, що він дуже зайнятий на роботі і маю я сама їхати до батьків.
– Це твої батьки, ти до них і їдь, я тут до чого?
– Та ж би помогти що треба? Ти ж маєш більше сили, ніж мій батько!
– Та певно, твій тато ще нашого сина пересилить… Їдь і все.
Я й їхала. За чоловіка я не переживала, бо ж разом двадцять п’ять років, та вже не молоді ми аби так сильно чогось хотіти, то й я собі геть без задньої думки.
Звичайно, що я як їду, то лишаю щось зварене свіже і ще купу продуктів кладу в морозильну камеру аби Василь мав що їсти. Інколи приїжджаю, що як щось є свіже з села та треба заморозити. Одним словом, кручуся на дві хати.
Того разу я знову поїхала, але вернулася за два дні вже не пам’ятаю з якої причини. Я в квартиру, чоловіка не було, бо ж день і він на роботі. Я так покрутилася і захотіла поїсти, адже ще мав бути борщ, бо ж я зварила два дні тому.
Я в холодильник – нема ні борщу, ні каструлі…
Що за диво? Я по кухні – ніде нічого. Думаю, спитаю потім Василя і лізу в морозилку по котлети, а там теж порожньо. Все, що я зготувала на тиждень – нічого нема їсти.
Невже він компанію водить до хати? Я в смітник та по хаті, але все, як я лишила – ніяких пляшок, недопалків, все чисто. Ні компанії, ні продуктів.
Та мені не шкода, але ж як він планував жити без їжі? На пиріжках біля роботи?
Мусила вийти купити продуктів, як сусідка мене побачила і каже:
– А що це ти вчора так шуміла, що я спати не могла?
– Як шуміла, – не зрозуміла я.
– Та співала в ванній, аж мені в квартиру було чути. Я спочатку подумала, що щось сталося і то такий вереск.
Мені не хотілося сусідці розказувати, що я сьогодні приїхала. Поверталася я в квартиру з відчуттям, наче там все чимось обмащене. І як так взагалі? Для чого?
Вирішила поприбирати і все відтерти, ванну мила особливо ретельно.
Чоловік і застав мене за цією роботою.
– Ого, ти повернулася, – пробелькотів.
– Так, і хотіла борщу поїсти. А ні борщу, ні каструлі…
– Ой, та це я сусідові позичив, бо він просив… Переїхав недавно, а там нічого нема.
– Ну то йди та верни, – кажу йому, – Або знаєш, що? Йдемо разом.
– Та не треба, ще будеш ходити. Сиди… чаю попий і мені приготуй.
Він за двері, а я за ним… не далеко йшов мій чоловік, а на поверх вище. Тільки двері відкрила жінка, а не сусід і так йому заусміхалася, але я вже була поруч.
– Оце ти цього сусіда моїм борщем годуєш, – кажу йому, – Гарний сусід, тільки що ж він вартує, як за борщ та котлети на чужого чоловіка рот розкриває?
Вони почали щось белькотіти, але каструлю забрала і до хати. Речі чоловіка склала і на сходову.
А він в двері видзвонює та поговорити проситься.
– Ти мене не турбуй, – кажу я йому, – Йди до любки і дай мені спокій.
– Та вона ж мене не приймає…
– То купи котлет в магазині, то й прийме.
Хотіла порюмсати, але потім думаю – а чого? Пішов і добре.
Чи передумати?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
