fbpx
Історії з життя
Катерина на те аж в долоні сплеснула. — Ще тільки цього йому бракувало! Людочка своїм батькам і не казала, що в нього є дитина. От мудра дитина! Шепче мені на весіллі: «Глядіть, не проговоріться мамі, що Ігорчик на дитину гроші платить. Не треба, щоб вона знала!» І справді, що, в нього на чолі та дитина вимальована?

Доки Катерина йшла до своєї хати від сільмагу, майже все село вже знало, з нагоди чого вона так закупилася, що ледве волочить дві величезні сумки. З кожним, кого зустрічала на своїй дорозі, вона, віталася, і ніби мимоволі повідомляла:

— Син із невісточкою завітали!

Новина швидко розлетілася селом. Усі ж бо знали, що Ігор, майстер якогось там ПТУ, вже понад рік як розбігся з колишньою дружиною, в минулому своєю ученицею, яку покликав заміж після впливу педагогічного колективу. Зіну, так звали першу дружину Ігора, після появи дитини він привіз сюди, в село Росошу, десь із пів року вона жила у своїх свекрів. Сусідам і мешканцям села запам’яталася мовчазним дівчам із завжди переляканими очима в старій Катерининій кацавейці.

Сусіди, простуючи повз Катеринине обійстя, завжди бачили, як вона поралась то на городі, то на подвір’ї, то вивішувала пелюшки, завжди тягаючи за собою коляску, навіть коли копала картоплю. Ігор додому приїжджав вкрай рідко. А як вже і з’являвся, то нікуди з хати не виходив. Проте всі у селі від початку знали, що Катерина та Дмитро Шкураки невістці не раді. Бо ж Зіна з якогось там хутора, у неї батько нездужає і в родині ще троє молодших…

— Влізло в те училище, їсти дають, одяг дають, тільки навчайся! — якось не втрималася Катерина біля криниці. — А воно, бачите, не хоче своїми руками собі на хліб заробляти, а знайшло крайнього, щоб на неї горбатився!

Коли вже Катерина широко крокувала шляхом, люто розхлюпуючи воду з відер, Любка, бібліотекарка, колишня Ігорева однокласниця, сказала:

— То ви своєму Ігорчикові ніяк ціну не складете. Королівну хотіли для нього висватати…

— Одинак. Все життя йому на придане відкладали. Щороку худобу здають та по шість кабанів продають — загомоніли поміж собою жінки.

Десь за шість місяців почали Шкураки картоплю садити, але вже без невістки.

— Де ж Зінка? — запитала сусідка.

— Додому поїхала, — відрізала Катерина.

Минув ще рік… потім і другий… А ось і новина! Ігор із дружиною приїхали.

— Із Зінкою? — перепитала, ніби так собі, сусідка.

— Яка вже там Зіна! — усміхнулася Катерина. — Людочка! На другому курсі медінституту вчиться! Батько — головний лікар. А мати — завідувачка у школі.

Понадвечір ті, хто живе під лісом, бачили, як молодята з дубового ліску виходили. Мабуть, святкували там увесь день. Ігор вів за талію пишну білявку у червоних штанцях, які ледь не тріщали на ній. У руках, по-модному, тримали яскравий плед…

Катерина вже не кривилася, коли мова заходила про другу невісточку, так завжди пестливо називала вона Люду. Ба, навіть навпаки — охоче розповідала, що живе молоде сімейство у сватів. Там така хатища, як в їхньому селі клуб. Щоправда, це Ігор розказував, бо вона з Дмитром після весілля ночувала в готелі.

Катерина кожнісінькою зморшкою втішалася сватовими багатствами. Хизувалася, що Ігор скоро покине роботу у ПТУ та переїде до свата, бо той знайшов для нього гарну роботу завгоспом у лікарні.

— А сватам зять подобається? — між іншим допитувалися сусідки.

— Ви вже як спитаєте! — ображалася. — Та ж він у мене — золотий чоловік! Він у вільний час по людях комп’ютери ремонтує, кожну копійку до хати несе.

— Гроші ніколи не зайві… — погоджувалися жінки. — Ще ж і на дитину треба платити…

— Хі-хі-хіііі… — Катерина на те аж в долоні сплеснула. — Ще тільки цього йому бракувало! Людочка своїм батькам і не казала, що в нього є дитина. От мудра дитина! Шепче мені на весіллі: «Глядіть, не проговоріться мамі, що Ігорчик на дитину гроші платить. Не треба, щоб вона знала!» І справді, що, в нього на чолі та дитина вимальована? Питаю тихесенько в синочка: скільки тепер платиш? «Та… — мнеться, — Зіна на аліменти й не подавала… То я так, прикинув… Сімсот гривень…». Що це, думаю, я сімсот гривень для єдиного сина не знайду? Хай свою зарплату у сім’ю несе. То тепер я кожного місяця сімсот гривень переказую тій біді. А воно мені ще й дякує! На Різдво листівку прислала.

Сусідки слухали й не приховували подиву, як помолодшала Катерина, якою стала жвавою і веселою. Справді, синове щастя — материна втіха. Матір ладна з себе останню сорочку зняти і дитині віддати, а Катерині до останньої сорочки ще ой як далеко.

Дмитро Шкурак на заправці тридцять років відпрацював і вже вісім років газові балони попід хати людям розвозив. Хвалилася Катерина, що чоловік у банк депозит (гордо вимовляла жінка модне слово!) поклав. Та такий вже великий, що і син все життя батька добрим словом згадуватиме, і в них до старості хліб, і до хліба, на столі буде.

Ігор приїжджав додому ще рідше, бо свати почали прибудовувати їм хату… За тими клопотами ледве встиг батька провести у останню дорогу. Нещастя так раптово звалилося на Катерину, що вона почувалася безпорадною, наче мала дитина. Безмовно дивилась, як чужі люди порядкували в хаті, як виростав чорний горбик на білому зимовому клaдовищі. Погляд її ставав осмисленіший лише тоді, коли зупинявся на статурних постатях Ігоря й Люди. Встигли-таки попрощатися з батьком, як і належить шанобливим дітям, усе кинули, приїхали, не осоромились перед селом.

Тільки вдома, коли з хати вже повиходили всі чужі, Катерина сказала синові через силу:

— Немає тата, сину…

— Нема… — неуважно кивнув Ігор, про щось міркуючи біля вікна.

А на ранок діти стали збиратися в дорогу.

— Погостюйте ще хоч трішки… — просила Катерина

— Робота чекає, — відказала за сина Людка.

Збиралися. Катерина безмовно дивилася, як Ігор виймав із шафи новий батьків костюм, як Люда порпалася у батькових сорочках, відкладаючи новіші.

Аж коли Ігор взяв розглядати старий, але добротний, з якісної вовни батьків светр, в якому той ходив на роботу і в якому й відійшов у світ кращий, вуста матері розтулилися:

— Ігорку, хіба ти його носитимеш?

— Знайдеться, кому носити —відрізала Люда, відбираючи в Ігоря светра і запихаючи його коліном у валізу. — Я його на нитки розпущу!

Молоді поїхали. Шафа стояла порожня з відчиненими дверцятами, як людина із беззубим ротом.

Заголовок, головне фото, текстові зміни – Intermarium.news.

Катерина збирала людей на дев’ять днів, потім на сорок. Ігор не з’явився і на роковини. І нічого не написав. Весною Катерина вирішила сама домовитися про пам’ятник чоловікові, тож вирішила запитати сусідку Ніну, котра працювала в райцентрі у відділенні банку, як частину грошей з того Дмитрового депозиту зняти. Та дуже здивувалася:

— Та ви про які гроші? Депозит же на Ігоря був оформлений. Він десь зо шість місяців тому все до копійки зняв. Із відсотками. А ви хіба не знали?!

Уже за сусідкою і слід простив давно, а Катерина все стояла біля воріт і дивилася їй услід. На душі було пусто, а у пам’яті чомусь виринав Людин голосочок:

— Знайдеться, кому носити…

Несподівано для себе вона намацала в кишені халата отриману вчора листівочку. «Дорога Катерино Іванівно! — писала Зінка. — Як ви там? Щиро вдячні, що не забуваєте нас із Васильком. Завжди готові допомогти. Цілуємо. Будьте здорові та щасливі…»

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Автор – Тетяна ЯКОВЕНКО, м. Вінниця.

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

За матеріалами – Українське слово.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook