Мені було сорок дев’ять років, коли донька моя нарешті пішла вчитися. Проте я не зітхнула з полегкістю, бо ж треба сумки рихтувати та передавати, таку бувало тягну, що руки до землі, а вона мені звідти телефонує, що проґавила автобус, та передачу. І взяла вже вона її чи не через тиждень, коли вже всі мої пиріжки й їсти було неможливо.
Аж мені серце скрипіло, що так моя праця йде в нікуди, але що не зробиш заради єдиної доньки? Хочеться аби вона в люди вийшла, аби була в білому халаті панею ходила, а не як я. Нічого, іншу сумку приготую, ніч не посплю, а там сусіда попрошу підвезти та на автобус й передам.
Аллу я привела на світ від хлопця, якого любила, але мати його мене не хотіла і відправила до сестри наче на роботу, а там він і лишився та прижився. Доньку мою вони не визнавали і ні копійки на неї не давали.
Казали, що я красою не вийшла, а донька моя вже дуже гарна, тому не знати чия то дитина. Отак я, як та дзиґа вертілася аби все у неї було, а що то заробиш на державній роботі? І одяг на виріст купувала, і перешивала зі свого, бо що тоді в магазинах було? Та нічого.
Тягнула, як могла, на себе рукою махнула, бо ж вся надія на дитину, щоб вона краще за мене жила. Так надіялася, що вона буде добре жити, буде мати чоловіка і діток.
– Мамо, тут збори, але ти не приїжджай, – каже вона мені.
– Чого це?
– Та чого будеш їхати? Ти ж і так грошей на дорогу не дуже маєш та й одягнутися теж.
Я не розуміла натяків доньки, думала, що там у неї неприємності і просто примчала на збори. А вона як скривиться на мене:
– Мамо, ти не могла в щось краще одягтися? Ти на людей подивися!
Я очима закліпала. Який одяг, коли моя квіточка, моя зірочка біля мене? Та й нащо мені якогось одягу нового, головне, що чистенько все, акуратно.
Але донька так мене сторонилася, що я була приголомшена. Приїхала додому і глянула на себе в дзеркало, бо коли мені аж так в нього дивитися, коли я вся в роботі? Розчесалася і побігла, головне копійку заробити і для донечки щось купити чи відкласти.
Більше я до неї не їздила, донька мене не перепросила і, коли виходила заміж, то спеціально купила мені просто жахливу сукню, яка мені не пасувала, але на її думку була модною.
– Щоб ти була схожа на людину, – казала вона мені.
Про себе я вирішила, що востаннє роблю щось заради неї, бо вже з мене досить. Хай живе і робить свої помилки.
Й далі працювала. але вже перестала гонитися з господаркою, мені давно не можна жирного, а я все свині тримала, щоб було м’ясо для дитини… Залишила кури і кота, дві грядки на картоплю і грядку на зелень. Все.
І руки перестали боліти ночами і спина якось вирівнялася. На лице я ніколи не була гарна, але тепер хоч не похмура. Живу собі та й живу, зранку радість, бо кави поп’ю з цукеркою, ввечері радість, що додому прийду та в рідну хату ступлю. Що ще хотіти?
Сусід почав заходити:
– Щось ти перестала зі мною сумки возити.
– А нащо? У них все є, а я для себе поживу.
Коли донька прибігла до мене з дитиною, бо чоловік виявився не тим, то я її зустріла на порозі:
– Що таке, доню, до матері немодної прийшла? А як же свекруха, яка тобі була така мила? Три роки ти й на день народження мені не дзвонила, а тут явилася. Давай, сама, попробуй як мені було тебе одній ростити. Онука на літо візьму, а ти крутися і житло шукай.
А що? Я лиш жити почала, сусід до мене перебрався. То знову все кидати доньці під ноги?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
