fbpx
Історії з життя
– Кажуть, дружини його не стало при появі маляти, десь місяць тому. А з дитиною все гаразд. Як тут не станеш нетактовним. Ну, гаразд, якщо ще щось будете замовляти, кличте. Останню фразу офіціанта Анжела вже не чула. І сльози у неї на щоках миттєво висохли, як тільки вона почула всю цю історію

Виходжу заміж за першого зустрічного!

– Привіт. – Анжела кілька разів намагалася додзвонитися до Сергія і, нарешті, він взяв слухавку. – Ти куди пропав?

– Анжело? – запитав він, ніби не впізнав її голос. – Це ти?

– У мене, що, сильно змінився голос?

– Ой, ну досить чіплятися до слів! – Тон Сергія був незадоволеним. – Я сьогодні дуже зайнятий.

– Ти і вчора був зайнятий. І позавчора.

– У мене сесія, Анжело…

– Але годинку погуляти можна?

– Вибач, мені поки не до прогулянок…

Він, не попрощавшись, відключив телефон, і Анжела мало не розплакалася.

Тут, зовсім недоречно, в її кімнату увійшла мама.

– Що, знову своєму Сергійку дзвонила?

– Угу… – невдоволено промимрила Анжела. Вона не любила, коли мама лізла в її особисті справи.

– Давно б уже собі іншого хлопця знайшла, – загарчала мати. – Порядного і серйозного. А то, розумієш, знайшла собі… хлопчика своєї мрії. Богатенький, розумний, слащавенький. Мажор, одним словом…

– Мамо! – різко вигукнула Анжела. – Не забувай, що його кохаю!

– Ага… – усміхнулася мами. – Любиш… А він сміється над твоєю любов’ю. Крутить-вертить тобою, як тільки хоче…

– Ну, мамо…

– Досить мамкати. Давно б плюнула на нього і вийшла заміж…

– За кого? – здивувалася Анжела.

– А хоч за першого зустрічного. А ти, як ненормальна, слізки ллєш. Візьми себе в руки, доню, сходи, прогуляйся, без свого Сергія. Може, світ іншими очима побачиш.

– І піду!

Через п’ять хвилин Анжела вже брела по вулицях міста, але на душі у неї все-одно було сумно. Щоб якось розвіятися, вона зайшла в перше-ліпше кафе, поїсти морозива.

Там виявилося людно, і майже всі місця були зайняті. Тільки в кутку стояв столик, за яким сидів один похмурий чоловік і квапливо наминати їжу.

Вона присіла за цей столик і тут же пошкодувала про це.

– Ви що, не бачите, тут зайнято ?! – майже кричачи на неї вигукнув чоловік.

Анжела спочатку схопилася, потім з неприязню сказала «вибачте», і почала роззиратися по боках.

– Дівчино, сідайте сюди, – прийшов їй на допомогу офіціант, вказуючи на столик, за яким сиділи дві дівчини. Потім він простягнув меню. – Ось, ознайомтеся.

– Мені тільки морозива, – мовила вона тремтячим голосом, – з шоколадом. Одну порцію.

– Зараз принесу.

Офіціант відійшов, Анжела присіла на вказане місце, і зрадницькі сльози все-таки потекли по її щоках.

Всі знають, жіночі сльози – це така дивна штука. Варто тільки одній сльозинці викотитися з-під жіночої повіки, як інші сльози вже важко зупинити. Тому, Анжела не змогла контролювати процес, вона тільки й встигала витирати сльози серветками з серветниці.

Раптом ззаду хтось її торкнув за плече.

Вона обернулася, побачила того самого похмурого типа, який тільки що накричав на неї, і заплакала ще гірше.

– Дівчино, вибачте мені будь ласка… – глухуватим голосом промовив чоловік. – Я, чесне слово, не хотів.

– Відійдіть від мене… – сказав вона тремтячим від плачу голосом.

– Дівчино, як мені загладити свою провину? – благальним голосом запитав чоловік.

– Спочатку навчіться розмовляти з людьми…

– Так, ви маєте рацію, – зітхнув він, все так же стоячи за її спиною. – Я, взагалі-то, що не грубіян, але… Бувають моменти, коли не можу стриматися…

– Які ще моменти? – Голос Анжели ще більше затремтів. – Ось у мене моменти так моменти…

– Вибачте ще раз…

Чоловік пішов до свого столика, до Анжели підійшов офіціант з морозивом, нахилився до неї і ледь чутно запитав:

– Дівчино, може вам рушник принести? Замість серветок.

– Не треба… – схлипнула Анжела.

– Ви вибачте цього… – сказав раптом офіціант і кивнув на столик, де сидів похмурий чоловік. – Він у нас постійний клієнт. Майже кожен день ходить до нас обідати. Сідає, і нікого до себе за стіл не пускає.

– Він що, х головою не дружить?

– Типу того. Кажуть, дружини його не стало при появі маляти, десь місяць тому. А з дитиною все гаразд. Як тут не станеш нетактовним… Ось зараз поїсть, і побіжить до дитини. Ну, гаразд, якщо ще щось будете замовляти, кличте…

Останню фразу офіціанта Анжела вже не чула. І сльози у неї на щоках миттєво висохли, як тільки вона почула всю цю історію.

Приголомшена, вона озирнулася і довгим поглядом вглядалася в грубіяна. Той, піймавши її погляд, коротко і винувато посміхнувся, покликав офіціанта, розплатився і швидким кроком попрямував до виходу.

Анжела, забувши про морозиво, поспішила за ним. Згадавши, що за морозиво потрібно платити, вона знову кинулася до столика, залишила на ньому необхідну суму, вискочила з кафе на вулицю і стала шукати знайому спину.

Чоловік йшов так швидко, що Анжелі довелося за ним пробігтися.

– Стривайте, – вигукнула вона, захекавшись, і схопила його за рукав. – Ви, здається, питали, як вам можна загладити провину?

– Це ви? – Він додав ходу. – Ви що, придумали – як?

– Уявіть собі, так. – Не відставала від нього Анжела. – Хочете, щоб я вас пробачила?

– Дуже хочу.

– Покажіть мені вашу дитинку.

Він різко зупинився, подивився на неї здивованим поглядом і запитав:

– Кого вам показати?

– Вашу дитинку. Тільки прямо зараз покажіть. Адже ви до неї так поспішаєте?

– Припустимо.

– А у вас хто, хлопчик чи дівчинка?

– Дівчинка.

– Обожнюю дівчаток, – заусміхалася вона. – Ну, що, покажете доньку? І я вас відразу прощу.

– Тобі самій скільки років? – запитав раптом чоловік.

– Двадцять, – знизала вона плечима і засміялася. – Через місяць буде. Я повнолітня. І ви не бійтеся, у мене очі дуже легкі. Я вашу дівчинку не зурочу. Ну, чого ви стали? Вас донька чекає. Побігли?

– Ну, побігли…

P. S.

Увечері Анжела прислала Серьожі коротеньке текстове повідомлення: «Прощай, хлопчику моєї мрії. І більше мені ніколи не дзвони…».

Автор: rozpovidi Anisimova

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page