Кажуть, що зроби людині сто разів добре, а один раз зле, то вона тільки той раз і пам’ятатиме, а з рідними навіть не треба нічого поганого робити, варто просто сказати і все – ти вже їй не матір

Так сталося у мене з донькою, а я лиш їй добра хотіла…

Я живу в невеличкій квартирі, двокімнатна в затишному районі, проте, це старі п’ятиповерхівки, тут переважно вже люди пенсійного віку, молоді вже купують собі квартири в нових будинках.

Так от, донька моя була одружена не дуже щасливо, але колись було між ними з зятем велике кохання. далі на світ моя онучка Маринка з’явилася і між ними пішла вже остаточна тріщина.

Донька вернулася до мене жити з онучкою і посилено шукати собі іншого чоловіка.

– Доню, та почекай, куди ти так спішиш? Насолодися часом з донькою, бо як буде чоловік. то він не дасть тобі милуватися цієї усмішкою ангельською, цими оченятками, цими пальчиками солоденькими…

Я душі в онучці не чула, вона була моїм найкращим стимулом для життя, але чомусь не для доньки.

– Та зараз, буду пелюшки нюхати та від радості стрибати. Це ще треба постаратися аби мене хтось з дитиною взяв.

І вона справді через кілька місяців знайшла собі нового чоловіка. а доньку залишила у мене.

– Мамо, Володя не хоче ніяких чужих дітей, то й не треба. Добре? Я буду вам гроші давати, щоб все у Маринки було добре.

І отак онучка з п’ятирічного віку жила зі мною. Вона була геть протилежна характером моїй доньці, лагідна, добра… Як дивно, що я всю душу вкладала в доньку, передавала в неї всі свої сили, а вона й дякую не сказала за це. А цій дитині я вже віддаю крихти, а вона така вдячна, наче я – то найцінніше в її житті.

Я переписала на Марину квартиру, убезпечила її майбутнє і була готова вже до вічності, як тут прийшла донька. Вона рідко до мене приходила, адже переїхала жити в село, де в її чоловіка був будинок, там вона й привела на світ ще двох доньок.

– Мамо, прийми до себе Віру, вона поступила і треба за дівчинкою пильнувати.

Я погодилася. Сказала Марині аби зробила місце для сестри в своїй кімнаті. Проте, Віра виявилася не дуже охочою ночувати у нас вдома, а все десь тинялася. Я вже доньці говорила і просила, але марно.

– Ти за неї відповідаєш, – казала донька мені, – чи я маю туди приїхати та у тебе жити?

– Чого ж, просто поговори зі своєю дитиною!

– Мамо, у мене й так купу справ, вже якось сама все владнай.

Коли одного дня Віра залишилася вдома, то я полегшено зітхнула, але не надовго – виявилося, що вона таки дострибалася. Що я на свою адресу вислухала від доньки, то від ворога такого не почуєш.

– Ти лиш Марину пильнуєш, ні аби мені допомогти! Така ти мені мати? Що я тепер Володі скажу?

Якось вони там все залагодили, що все весіллям скінчилося. Я мусила все відлежати в стаціонарі, як тут донька знову з новиною:

– Неля їде поступати, то ти вже будь добра, хоч цю впильнуй!

Ця вже ночувала, але от вчитися ніяк не хотіла. Все їй були на думці вбрання та знаменитості, казала, що сама колись стане моделлю. Ледве ті п’ять років проминули і думаєте, що донька мені подякувала?

– Ну, хоч з цією не напартачила.

– А за Марину не хочеш подякувати? У неї й навчання було успішне, працює, добре вихована…

– Мамо, якби я слухала твоїх порад, то би й далі жила з тобою і Мариною, а я не хочу дякувати за те, що й так саме собою має бути. Ти ж мені мати чи хто?

І отак дивлюся я на все це і лиш утверджуюся в думці, що таки правильно розпорядилася з майном. А ви як вважаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page