Щоправда, мені дуже подобалась увага хлопців, те, як вони намагалися познайомитися зі мною, а, познайомившись, призначали побачення. Та мене вистачало на одне-два побачення, щоб удень просто прогулятися сквериком чи біля фонтану. Як тільки від кавалера озвучувалася пропозиція піти в кіно на вечірній сеанс, я вже мала заготовлені слова, що нам не варто продовжувати зустрічатися, і називала тисяча і одну причину: маю написати реферат, подобається інший, приїжджають батьки.
Скільки таких історій було в моїй молодості! Навіть жодна поїздка додому чи на навчання не обходилася без чергового знайомства, не кажучи вже про знайомства в компаніях під час наших культпоходів у цирк і театри.
Розповім про одне таке транспортне знайомство і поміркую, чому я, доклавши трохи зусиль, щоб сподобатись хлопцям, різко припиняла стосунки з ними. Адже серед них не було ні негарних, ні нецікавих.
Я стала помічати, що при виході з тролейбуса, яким я добиралася до інституту, на мене із дзеркальця водія дивляться великі чорні очі. «Мабуть, я йому сподобалася», – подумала і навіть усміхнулася у відповідь, та навіть не здогадувалася, що скоро познайомлюся із цим симпатичним брюнетом.
Так склалися обставини, що додому я вирішила поїхати вечірнім поїздом. Їхати потрібно було в загальному вагоні цілу ніч. Але скучати мені не довелось завдяки цікавому супутнику з очима малознайомого мені водія тролейбуса. Він сів поруч зі мною і зразу ж почав розмову, мовляв, бачу тебе щоранку в мою зміну на маршруті, давно мріяв познайомитися, і ось така нагода, куди шлях тримаєш. Я була в своєму репертуарі: відповідала лаконічно, стримано та ввічливо, але погодилася перейти на «ти». Всіх залицяльників я любила ошелешувати запитанням: «Познайомитися? А навіщо»? Коли чула щось на кшталт «Добре мати багато приятелів і друзів, особливо серед нашого покоління», то продовжувала спілкування: де працюєш, вчишся, яку музику слухаєш, які книжки читаєш. Коли ж мене зразу засипАли компліментами і ледь не освідчувалися: закохався з першого погляду, про таку дівчину давно мріяв, я іронічно всміхалася, демонструючи недовіру, казала, що в мене є хлопець, він – боксер, та ще й ревнивий, як Отелло.
Мій новий знайомий належав до другої категорії, настирливий та нав’язливий, тож я вже й про свого «нареченого» йому наплела, ім’я собі вигадала, адреси не сказала, мовляв, на квартирі з господинею мешкаю, а вона заборонила хлопців водити і на домашній телефон дзвонити. Переконала я його чи не переконала, але далі ми вже по-дружньому розмовляли про Джо Дассена, Мірей Матьє, АВВА, Майкла Джексона, Мадонну, про заборонене тоді чтиво та багато чого іншого в тому ж дусі.
Перед світанком нагрянув контроль. Коли залізничник проштампував мій квиток і простягнув мені його разом зі студентським(він давав право проїзду за пів ціни), мій супутник перехопив його, прочитав, де навчаюся і сказав, що поверне, як прийду на побачення. Довелося йти. Зустрілися біля фонтану, в надвечірній час. Це завжди була така моя умова. Квіткових магазинів було мало, а продавчині-квіткарки в совкові часи – то велика рідкість, як і шоколадні цукерки, але їх діставали «по блату», тож мій залицяльник вручив мені коробку «Червоного маку». Ми помилувалися фонтаном, веселкою, що з’явилася в промінні західного сонця, розмовляли мало, бо, здається, вже багато переговорили під час нічної поїздки.
Віктор(так звали мого нового знайомого) запропонував наступного разу піти в кінотеатр. Там якраз тривав тиждень японського кіно. То було друге і останнє наше побачення, якщо не брати до уваги, що Вітя приходив у гуртожиток, викликав мене, перепитував сусідок із кімнати, чи справді в мене хтось є, переказував через подружок, що жити без мене не зможе. А мені було байдуже, мовляв, він для мене вже не цікавий, не мій ідеал, забирайте його собі, якщо вам так його шкода.
Я й досі сама. Не раз роздумую, чому мені так важко було тривалий час зустрічатися з хлопцем? Можливо, підсвідомо я боялася, що покличе мене заміж і згодом перетвориться на такого чоловіка, як мій тато. Він коли завгодно дозволяв собі приходити з роботи, частенько під шафе, і зразу ж йому подавай страви, щоб і не загаряче, й не вихололе, бо опиниться на підлозі. І що кожна зароблена мною копійка буде під контролем, як це було з моєю мамою. І що навіть розлучитися буде неможливо, бо він завдяки своїм зв’язкам забере дітей.
Мої сусідки, збираючись на побачення, нібито співчували мені, що залишусь сама у кімнаті, та мені ніскілечки не було шкода себе. Якось, повернувшись зі свого рандеву, подруга надіялась приголомшити мене новиною:
– Бачила твого Вітю з красивою дівчиною. Такі обоє щасливі, обіймалися, навіть на перехожих не зважали.
– Справді? – я неймовірно зраділа й закружляла по кімнаті.
Мені ніби гора зсунулася з плеч, значить, докори сумління мене таки гнітили.
– Ти – нормальна? – подруга покрутила пальцем біля скроні.
А я раптом згадала, як тішилася моя мама, коли тато сказав, що йде від неї до іншої, молодої й красивої, як її радість передалася мені й моїй братовій, що в нас гостювала, поки мій старший брат у них удома “господарював”. Він успадкував поведінку нашого тата. Мама дуже жаліла невістку й розуміла, коли вона заявила, що розлучиться з її сином.
Як ви думаєте, чи може поведінка мого батька бути причиною, що я так і не вийшла заміж.
