– Що ти там забула, – спитав мене чоловік.
– Як що? Серпень, місячні ночі… «ніч яка місячна, зоряна ясная», – почала я вже співати для чоловіка.
– І що? Подивився в вікно на місяць і лягай спати.
– Але ж я хочу свіжого повітря, як небо аж дзвенить від спеки, як сюрчать коники, а потім нічна прохолода і чорне небо світить зірками, ясними і вічними…
Я б ще довго говорила про село і природу, але я ж теоретик. Ми в трьох поколіннях живемо в місті, ще десь прапра й були з села, думаю, то мене гени кличуть в село, земля в мені, як то кажуть…
Але мій чоловік Василь тільки крутив пальцем і сидів грати в танки…
Я вийшла на балкон і за бетонами й бетонами побачила відблиск того місяця, який не міг до мене пробитися… І я все вирішила.
Перетелефонувала свекрусі і приготувала сумки.
Василь переступив через поріг. А я вже вся готова до поїздки:
– Їдемо! Я все приготувала!
– Ти не знаєш, що тебе там чекає, – сумно сказав Василь і взяв сумки.
З кожним зеленим кущиком, деревцем і квіточкою я тільки утверджувалася в думці, що зробила правильно. По-перше, відпочину душею, забуду всі проблеми на роботі, неуважність чоловіка, сумніви щодо правильності всього, що роблю, чи взагалі є сенс в житті, хронічну втому, невміння вибирати, жалкування про вибір…
Все це виправить цілюще село.
Свекри зустріли, розцілували, нагодували, дали гумові чоботи і відра.
– От і картоплю допоможете збирати, – сказала щаслива свекруха.
Полю не було ні кінця ні краю… Я стільки назгиналася за кожною картоплиною, що можу до кінця життя поклони не бити.
Спина пекла вогнем. Але ще більше пекли мені спину очі мого любого чоловіка, який трохи відставав за мною.
Далі прийшлося збирати диньки і гарбузи.
Виникла ідея, що гарбуза треба було дати всім родичам Василя і спокійно жити у своїй бетонній коробці.
Далі ще треба було обірвати кияхи кукурудзи, зібрати квасолю та приготувати вечерю.
– Яно, щось ти геть втомилася! Ти ж молода, подивися на бабцю Ганю!, – хитала головою свекруха.
Я б подивилася на бабцю Ганю, але я не мала сили й голови повернути…
Якось вже ми повечеряли, посуд прийшлося мити зі свекрухою і то в такій позі, щоб спина була рівною, бо я думала, що вона просто бабахне.
Я мріяла просто впасти на ліжко, але тут вже чоловік вирішив мене доконати:
– Ходи, я тобі місяць покажу, – в його голосі не було чути й тіні романтики.
Ми сіли біля горіха на лавці, нічна прохолода укутала нас, а коники аж заливалися співом… Місяць вийшов просто переді мною, добре, що не довелося повертати голови… Все було наче в казці, якась легкість і спокій.
Я перестала думати про будь-що на світі…
– Гарно як, – прошепотіла я…
– А ти гумаки скинь, – прошепотів Василь.
Ніколи в житті я не відчувала такої насолоди.
Спала, мов убита і дякувала Богу, що завтра неділя. Не-діля.
Свекруха намаринувала шашликів, наварила пирогів, напросила гостей, мало їли, але багато співали та небилиці розказували.
Додому ми їхали щасливі обоє, чоловік від того, що збувся роботи, а я від того, що відпочила і тепер я справді розумію, що таке важко.
– На наступні ще поїдемо? Поки тепло?, – спитала я чоловіка.
Той мало не врізався в дерево. Довго мовчав…
Не знаю, чого він так реагує, адже село – то таке цілюще і справжнє… Там навіть місяць сміливіший і красивіший!
Фото Ярослава Романюка.
