Чоловік мій колись був бригадиром від Бога, а, коли його переманили в столицю, то взагалі казав, що скоро купатимемося в золоті.
Я й повірила, мені б тоді хоч якісь гроші, бо ж діти ростуть. Але замість грошей, я отримала дулю з маком.
Не минуло й кількох років, як чоловік почав затримуватися на тиждень-два на роботі, мовляв, хтось з бригади недоробив і він має переробити аби замовник дав всій бригаді зарплату.
Я наївна вірила…
А потім він сказав, що не вернеться, бо має молоду і гарну, а я вже якось сама…
На дітей аліменти платив справно, майно ми не ділили.
Я заміж більше не вийшла і не мала ніякого чоловіка. По-перше, наше село було невелике, тому претендентів на мою персону й не було, а, по-друге, й я нікого не хотіла біля себе бачити, тим більше, що діти росли і росли турботи про них.
Роки пролетіли і на старості я вже й сама залишилася: діти вже мають свої сім’ї, своїх дітей, до мене лиш на свята приїжджають.
Я маю невеличку господарку та кота з псом, ось і вся моя компанія. В хорі церковному співаю та на посиденьки в неділю до дівчат ходжу. От і все життя.
Аж тут одного дня приходжу додому, а на лавці сидить сивий дід.
– Вибачте, вам кого, – питаю.
– Не впізнаєш, – каже дід і я руками сплескую – Ілько!
– А що ж це ти сюди приїхав? А як же багате життя в столиці з молодухою?
Ілько лиш рукою махнув, а я від душі сміюся – ось так приблизно я колись думала, що так і буде. А потім в голові думка: «Так він же жити сюди приїхав!».
– Ти не розраховуй, що тут житимеш, – сказала я йому, – Йди туди, де роки пропадав.
– Як це не буду? Я її будував, я й житиму! Маю право!
Зайшов до хати та так, наче й не йшов нікуди та на ліжко і хропака! Я до дітей дзвоню, далі до участкового. Але ніхто не може з Ільком дати раду.
Прийшла голова села і каже, що я роблю не по-людськи.
– Ага, то він колись зробив по-людськи?, – питаю я їх.
– Але ж то коли було? Ви ж уже немолоді! Треба пробачати, – то вже підключився священик, а я ж в церковному хорі!
Він в одній половині хати, а я в другій і не говоримо один до другого. Зварила я собі пирогів з кропом, налила сметанки та снідаю, аж тут він на кухню та дверцятами холодильника рип-рип…
– Щоб там рипати, треба туди щось та класти, – кажу я йому, – Я тебе впустила, але безплатно годувати не буду.
– То скільки я тобі маю дати, щоб поснідати?, – питає він.
– Та давай гривень двісті, – кажу.
Той з кишені та на стіл. Ну, думаю, я собі ще наліплю, хай їсть.
Бачу, що аж прицмокує…
– На обід теж давай двісті, – кажу йому.
– А чи не за дорого в вашому ресторані, – каже Ілько.
– То шукайте другий, дуже прошу, – відказую я.
І отак пішов в мене бізнес: я варю собі їсти, а з нього гроші беру.
Потім йому плачу, коли треба щось допомогти по господарці…
Та й за прибирання його кімнати і за прання я в нього гроші беру…
Так собі й живемо… Вже й говорити почали, наче по ділу найперше, а потім вже й про дітей, що там у них та як. Кіно дивимося разом, новини обговорюємо, до церкви ходимо.
Геть тобі, як чоловік і дружина.
Бачу, що він вже планує мені запропонувати одружитися, щоб гроші за все не платити. От хитрюга…
Чи згодитися?
Фото Ярослава Романюка.
