Ну, пішов і пішов, головне ж, що дітей не покинув, як мій батько. А так, все дурниці.
Я ще змалку знала, що немає нічого гіршого, як бути покинутою. Ні, мені це не говорили діти в дворі, не говорили дорослі.
Просто мама відтоді дуже сильно змінилася і почала в усьому звинувачувати нас, дітей.
– Це ви винні! Ви! Батько б нікуди не пішов, якби не ви!, – говорила вона нам в очі, а ми й не розуміли, що діється, чому мама так розхитується і у неї заплітається язик.
Якось навіть швидку викликали, ті приїхали, подивилися на наше житло, на нас, замурзаних, і на наступний день прийшли люди з опіки до мами.
Вона трохи отямилася, але все одно час від часу говорила нам, що ми винні в тому, що батько пішов.
Я не знаю чи її версія правдива чи ні, але суть її була такою: батько дуже хотів сина, але на світ з’являлися одні дівчатка. Тато думав, що наступного разу обов’язково вийде, але на світ з’являлася Ліда, Віра, Марина, Світлана і я.
Тоді батько якось не повернувся додому і вся ця плаксива орава залишилася на маму.
Мовляв, батько пішов до іншої жінки, яка з першого разу дала йому сина.
Я собі не могла уявити, як це покинути своїх маленьких доньок, які тебе люблять, чекають, коли ти прийдеш.
Хоч я й не пам’ятаю його взагалі, але Ліда розказувала, як тато носив її на руках, як купував фломастери і вона малювала по шпалерах.
А тут все – пішов і навіть нам нічого не платив. Це так мама казала. От мама й не витримала і якось мусила своє горе забувала.
Вона прожила все життя сама, бо хто ж на п’ятеро доньок та прийде? Працювала вона зранку до вечора, ще й в ніч ходила, бо більше платили. Та й ми змалку теж були привчені до домашніх обов’язків та роботи.
Коли я виходила за Івана заміж, то хотіла, щоб раз і на все життя, щоб всі труднощі ми ділили на двох.
Так і було з початку, а потім виявилося, що я не можу мати дітей. Я тоді втішилася від такої новини… Я не є якоюсь чудовою людиною, ніколи себе такою не вважала, та й ніхто мені нічого хорошого про мене не казав, тому я ще сильно й сумнівалася чи зможу стати хорошою мамою… Тим більше, коли в мене перед очима такий образ матері. Як моєї.
А як, не дай бог, чоловік би кинув і я б дитині все пригадувала?
Тому я була рада, що доля мене не випробує найнеприємнішим для мене випробуванням, щоб я не була як мама, яку, чесно кажучи, не люблю.
Іван спочатку теж зрадів, що можна розслабитися, бо дітей не буде. Ми жили заради себе і так продовжувалося десять років. А потім з’явилася якась молода жінка, яка була готова на все.
– Вона при надії, розумієш, – винувато казав Іван.
То як я можу його спиняти? А якщо та особа почне своїй дитині такі речі виговорювати, як наша мама нам?
Ні, ні, хай йде…
Я більше скажу – я почала Івана поважати, що взяв на себе відповідальність за маленьку живу істоту. Не кожен так робить.
Залишають жінку сам на сам з обставинами і ще й вимагають від неї бозна чого.
Мама не виходила мені з голови того дня, тому я вирішила до неї зателефонувати.
– Як ти там, – питаю її.
– Сама знаєш, що зле, бо ви всі пороз’їздилися і нема кому й ложку води подати!
– Добре, я приїду до тебе і подам води.
Все-таки паскудно, коли тебе кидають. Тепер я матір розумію і допоможу їй хоч трохи.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
