Від них я чекаю не фальшивої жалості, а реальних дій і порад.
– Дівчата, – кажу я своїм п’ятдесятирічним подругам, – У нього хтось є і я маю знати хто це.
– З чого ти взяла, – питає мене Рая.
– По-перше, почав запізнюватися з роботи, приходить і каже, що не голодний, видно його вже та інша принаджує на смачні вечері. Почав сам прати свій одяг!
– Це точно, – скрикнула Марина, – Це найперший симптом!
– Не перебивай, – перебила її я, – Сказав, що буде культурно зростати і записався в якийсь гурток за інтересами. А тепер сказав, що почне бігати…
Подруги загуділи, одні казали, що треба його гнати в шию і жити щасливо, а іншим потрібні були докази. Зійшлися на тому, що будемо за моїм чоловіком слідкувати. А там зробимо розлучниці такий сюрприз, що вона про мого Василя й думати забуде.
Домовилися. Слідкувати за нашим двором легко, адже Рая працює в кафе біля дому, Марина біля школи живе і там всі бігуни нашого району бігають, Віта буде шпигувати на роботі, бо з Василем в одному офісному приміщенні працюють, а я буду на телефоні і чекатиму повідомлень.
Щодо мене, то я почала писати промову для дітей, що батько на старості років нас покидає.
«Дорогі діти, не судіть батька строго – так склалося життя. він ваш батько і вас любить…». Щось треба придумати в цьому дусі, бо Василь насправді хороший батько був і є.
А те, що йому в бороду стрілило, то ж буває. Не я перша не я остання…
Може, якась інша б жінка й кинулася собі бігати, але ж не з моєю комплектацією… І як мені себе переінакшити аби я йому сподобалася знову? Це ж нереально. Я вже така, яка є…
Звичайно, що образливо і гірко…
Але ж може, не все так погано? Треба дочекатися, що скажуть подруги.
Але ні в одної, ні в другої до кінця тижня не було ніяких новин про мого чоловіка. Віта клялася, що він ні на кого в офісі не дивиться, а поводиться як зазвичай.
Марина сказала, що Василь справді ходить навколо стадіону кругами, але ще не бігає.
Вирішили почекати ще тиждень і все вияснити.
Що я за той тиждень пережила – не передати словами, але нічого суттєвого подруги й цього разу не розповіли.
Я тоді вирішила, що поговорю з чоловіком начистоту.
– Василю, твої улюблені голубці в сметанковому соусі.
– Віро, дякую, але я наївся…
– Що??? Ти знаєш, скільки мені пішло часу аби їх приготувати. А ти їх їсти не хочеш???
– Вірочко, розумієш… Я вже поїв,- сказав він і аж голову втягнув в шию.
– Де???
– В кафе, – прошепотів він.
– Та краще б ти мені зрадив!Ти їв в кафе???, – я не могла описати як глибоко мене заділи його слова, це було настільки катастрофічно, що це хіба відчує шеф-кухар найкращого ресторану світу, жінка якого їсть шаурму на вокзалі.
– Віро, нам треба серйозно поговорити, – зблід Василь.
– Як ще більше ти мене можеш образити? Вже кажи, я до всього готова!
– Віро, розумієш… Я був в лікаря, ти ж знаєш, що у мене тиск і так далі… Так от, він сказав, що треба змінити спосіб життя, якщо я справді хочу дожити до появи онуків… А ти, Віро, дуже смачно готуєш, ти ж знаєш…
Але воно все таке калорійне, жирне та смажене… Віро, це не здорова їжа… Я хотів тобі це все розказати тоді, коли почну себе краще почувати і розкрив би тобі секрет та попросив, щоб ми разом були здоровими і мали сили бавити онуків…
Я дивилася на свого чоловіка, а бачила пісну гречку з помідором…
Але, що не зробиш для того аби в хаті був мир та спокій?
Фото Ярослава Романюка.
