Мені п’ятдесят один рік і я пережила ряд розчарувань за цей час. По-перше, в державній роботі, бо так оптимізували наш відділ, що я залишилася без роботи, а хто мене тепер кудись візьме?
Та я б може ще й ходила на співбесіди, але ж яка зараз конкуренція, а зарплата така, що якби ще знімав житло. То взагалі б не прожив.
По-друге, нарешті чоловік від мене пішов. Кажу так, бо ніяк я не могла вже його позбутися, користі з нього ніякої, а їсти хоче кожен день і то смачне. От я йому на двері й вказала:
– Все, грошей у мене нема і не буде, так що бери свої речі і йди на всі чотири сторони.
Хай йде до матері, може вона такого буде годувати, а з мене годі. Отак я сиділа на кухні і ласувала бубликами з чаєм без цукру і розуміла, що все. Приплили.
А ще про доньку забула сказати. тут я взагалі не можу підібрати слів, бо такій треба було уродитися, отак капелька в капельку в батька піти. Оксані двадцять п’ять років і вона має кохання всього її життя, яке її брати заміж не хоче. Отак вони живуть на віру на орендованій квартирі і вона вже встигла привести від нього дитину! Саша постійної роботи не має, перебивається то ремонтами, то ще якось працею і все жде, коли ж йому моя донька так догодить, що ін. на ній жениться, скарб такий.
– Доню, не буде у вас толку! Лишай його поки молода!
– Мамо, я його люблю! Перестань на мене тиснути!
Я здалася. Подумала, що то її життя, але все одно давала гроші, як вона приходила, не багато, бо у самої не було, але давала.
І отак на холодній кухні з тим бубликом я зрозуміла, що отак моє життя й минуло, а я навіть не пожила. Так само, дитина, робота, старалася, а в результаті самотність. Хочеться поїхати туди, де тепло і радісно і ніколи не вертатися і хай собі живуть, як хочуть. А потім вирішила так зробити.
Поїхала я на заробітки і аж ожила! Я тут працюю важко, але все одно я почуваюся краще, ніж дома. Почала потроху відкладати гроші, пару сотень висилала доньці, бо шкода мені дитину.
Плани були, як в Наполеона – і квартиру куплю собі, а донька хай йде жити в стару, зроблю гарний ремонт, буду сидіти на прекрасній кухні і пити какао з заварними тістечками…
Може статися, що й людина якась підходяща у мене з’явиться, що було кому готувати зранку каву з бутербродами, щоб приносив квіти і говорив, що я ще молода і гарна, що життя лише починається.
І ось дзвінок від доньки.
– Мамо, я знову при надії. Можеш трохи грошей вислати.
Я кинула слухавку. Як? Як? Як? Я ж її просила думати трохи, якщо її «кохання всього життя» не має ніякого розуміння, як то жити і заробляти на родину.
Я вирішила, що відтепер не буду їй висилати нічого, хай трохи подумає, як вона буде жити сама, бо до того все і йде. Якщо я їй попущу, то скоро буде й третє і четверте, бо там ніхто головою не думає, не задумується, як ті діти до розуму приводити! Чому я маю бути в цій родині за єдину дорослу людину? Хай я мама, але донька вже давно виросла і має сама думати про своїх дітей, на що їх годувати. Хіба не так? Бо я не маю на коли своє життя відкладати, бо вони вирішили на моїй шиї зручно вмоститися.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
