Коли донька моя сказала, що приїде додому на кілька місяців із заробітків, то я дуже зраділа. Справа в тому, що нам потрібно було хату перекрити і паркан новий поставити, отож, я вирішила, що саме заради того вона і приїздить. Уявіть моє здивування, коли Аня по приїзді нам із чоловіком ні копієчки не виділилила. Коли ж я дізналась. куди саме пішли її гроші, ледь не посивіла.
Я Аню свою одразу після школи до сестри в Мілан відправила на роботу. Вона вчитись хотіла, але я була проти категорично, бо не бачила у тому логіки і перспективи. ну а ніщо п’ять років витрачати і купу грошей, аби усе одно після навчання їхати на заробітки. У нас із села практично усі там. Ми з чоловіком самі щороку у Чехію їздимо на сезон, тож я добре розуміюсь на цьому і бачу як краще буде.
Аня там уже десять років як. Доглядає бабусю стареньку, сама собі у квартирі за господиню, бо діти рідко навідують сеньйору, адже та нічого не розуміє і лише ходить примарою по квартирі.
Цьогоріч Анютка моя на різдвяні свята не стала приїздити. Сказала, що приїде десь у лютому березні бо має нагальні справи. Я дуже зраділа, бо подумала, що нагальними справами доньки є перекриття будинку нашого і паркан навколо хати зробити у тон покрівлі.
Ми дім збудували з чоловіком дуже гарний, але покрили його шифером чомусь. На своє виправдання скажу, що тоді усі так робили, але нині вже у нашому селі під шифером жодної хати. В основному уже всі новими сучасними матеріалами покрили. Виглядають вони дуже дорого і гарно, а якщо ще паркан у тон, так узагалі краса. От тільки ми і досі з тим клятим шифером, хоч із дому не виходь – сором який.
Так от, приїхала моя Аня. Я перші дні їй ще нічого не казала, але вже знайшла і де придбати матеріали і хто нам те робитиме, вже й про терміни домовилась, аж ось моя донька заявляє, що мусить їхати до столиці, хоче собі відремонтувати зуби. ну я думала, що то на день, ну на два. Кажу їй що коли повернешся, так ми за роботу і станемо, вона каже так. От тільки не сталось того.
Пробула моя у столиці аж півтора місяці, бачте, вона не у просту полікдініку звернулась, а у спеціалізований якийсь інститут. Там їй наговорили казна чого, а вона і повірила. І прикус вона собі міняла і зуби якось там вставляла за останніми технологіями. Повернулась вона додому і каже, що через три місяці знову приїде, бо потрібно буде доробити.
Я вже ледь її діждала з тієї столиці. Кажу:
— Доню. давай будемо вже все купувати, аби хату перекрити і паркан поставити. Я бригаду найняла.
Уявіть моє здивування коли дитина моя заявила. що не має ні копієчки.
— Мамо. – каже, – Я нарешті вирішила зайнятись тим, що ти повинна мені була, ще в дитинстві зробити. Якби ти тоді не в цеглу гроші, а в мене вкладала, то мені нині не довелось би так витрачатись. Ти ж бачила, що не так воно було як треба, чого ще тоі нічого не зробила. То на хаті ви з татом не економили, а от на мені могли?
Я й сіла. Як грошей нема? Вона рік нам ні копійки не передавала, а витратила все куди? На зуби? Що за казки. До двадцяти вісьми жила з такими як Бог дав а тут на тобі?
Вже й чоловік мій із нею балакав. але все намарне. Вона вперлась на своєму і край – доки не зробить порядок і не доведе до ладу свої зуби, нам нічим не допомагатиме.
От як її зрозуміти узагалі? Можна подумати, що їй жувати нічим. Ну так, трішки там у неї є негаразди, мені ще як вона мала була казали, що треба виправляти, але коли мені було те робити? То будова то заробітки? Але жя оте все не собі робила. Все заради того, аби моя Аня мала в майбутньому власний дім.
Як мені тепер доньку на путь істинний повернути? Ну що це справді таке? Невже вона не розуміє. що є потреби нагальні, а є те що можна і відкласти?
Валентина К.
10,03,2023
Головна картинка ілюстративна.