Звичайно, що мене по голові ніхто не погладив, а от тато таки «погладив», хоч мама й просила, щоб він спам’ятався.
Тато не був якимось злим, звичайний сільський чоловік, який не хотів аби з його родини робили «публіку», тому сказав, що я маю йти в ноги кланятися батькам Данила аби мене взяв за жінку. Ви собі уявляєте мале вісімнадцятирічне дівча, яке втратило найважливіше в житті – перше кохання. Адже сказав мені Данило, що я йому набридла. А дитину приписати навіть сільська дівчина зможе схитрувати.
– Звідки я знаю яка ти є? Я тебе знаю лиш три місяці і мені взагалі треба вчитися, а не про дітей думати.
Я не могла повірити, що він таке каже, адже він мені такі слова говорив, що аж в мені все кипіло, а тепер виходить, що те, що я й досі пам’ятаю, хоч мені вже роки й роки, то те було просто пустим звуком. Отак він більше до мене не приходив і поїхав в столицю вчитися, а я зрозуміла, що наше кохання не мнеться для мене просто.
Звичайно, що ні батьків Данила не було в селі, хіба його бабуся з дідусем, до яких я йшла, щоб просити їх розповісти все його батькам і змусити чи впросити женитися на мені. Коли я переступила поріг їхнього дому, то бабуся одразу зрозуміла в чому справа.
– Навіть нічого Марії казати не буду про тебе! Дитина вчиться, а ти собі пристарала бозна від кого дитя, а на нього спихаєш! Бога б побоялася!
Коли я вернулася додому, то двері були закриті і як я не стукала у вікно, батьки просто загасили світло і все. Єдине, що я мала – то кімнатка в гуртожитку, тому я йшла пішки посеред ночі до містечка, де вчилася. Добре, що тоді була повня і мені освічувала дорогу. Звичайно, що мені не вдалося приховати від майстрової свій стан і вона була не у захваті.
– Не ти перша, не ти й остання, – сказала вона мені, – Може, віддаш комусь дитя, а сама якось проживеш.
Знаєте, Надія Володимирівна ніколи не була доброю і я не бачила усмішки у неї на обличчі, але вона прийшла до мене і принесла для дитини все необхідне:
– Бери, то з мого онука, не нове, але раз вирішила залишити дитину, то так і буде.
Саме вона вибила мені кімнату в гуртожитку для сімейних пар і помогла мені з роботою. Батьки мої не цікавилися ні де я, ні як я, тому я теж до них не навідувалася, адже в селі мене вже носили в зубах. Я дуже багато працювала, бувало таке, що рук не чула і в очах двоїлося від того шиття, а ноги не розгиналися. Але я робила і робила аби мати свій куточок, щоб у мого сина все склалося якнайкраще.
Пізніше, набагато пізніше у мене все було – і чоловік, і діти, і своя квартира. Коли Василькові було десять років, а я була рік як заміжня, то приїхала мама мене відвідати, адже добре знала, де я працюю. Я їй пробачила, як і батькові. Просто вони такі люди, так виховані і так вчинили. Хай живуть з тим та самі просять у Бога прощення.
Звичайно, що я їм помагала, коли мала таку змогу і якось повезла Василька показати звідки він родом. Ми їхали всією родиною: я, чоловік та троє дітей і селяни повертали голови аби впізнати хто та до кого їде.
Були серед тих голів і дідусь та бабуся Василька, але я зробила вигляд, що їх не знаю. Ми погостювали і поїхали, але потім мама мені розповіла, що старі Дроздовичі приходили до них питати чи не буде така моя ласка аби Василько з ними жив та їх на старості обходив.
Тоді їм було по сімдесят, але важка праця робить людину не такою, як міську. Я відмовила і так вони обоє віку й доживали, бо їхня донька забула до них дорогу і приїжджала лише раз в рік. А син мій називає за батька іншу людину і від того не ведеться йому гірше.
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
