Все в житті можна зрозуміти, стати на сторону іншої людини, подивитися під правильним кутом зору. Але ж чого так кішки шкребуть? Все ж правильно зроблено. По-іншому ж ніяк.
Тато був поруч з Ігорем завжди, від його появи на світ і до усіх важливих подій в житті – перший зуб, перший м’яч, перший випускний. Пишався сином, коли той вступав на математичний, ходив сам не свій, доки не дізнався результат, а потім вони святкували всі разом: тато, мама і Ігор.
Для Ігоря почалося веселе студентське життя і він мало звертав увагу на те, що ж там вдома. Його ж можна зрозуміти, правда ж.
Він не помітив, що мама захворіла і з кожним днем їй ставало все гірше, але вона не хотіла нікого турбувати, тому й не зізнавалася, що їй якось не так.
А потім раптово її не стало. Вони з батьком розгублено дивилися на її портрет з чорною стрічкою – як таке взагалі можливо?
І що далі? Ігор хоч і сумував, але швидко вернувся до веселого життя, а батько не зміг.
Намагався якось жити сам, відпустити сина, щоб той був щасливим, він же має на це право, правда ж?
Ігор вивчився, поїхав в столицю в аспірантуру і там знайшов милу дівчину, яку полюбив і з якою одружився. Все у них було чудово, вони планували мати двоє дітей, власну квартиру і кар’єру.
Вони не думали, що там далеко, за сотні кілометрів, батько сам. Хіба ж Ігор винен, що тато не може пристосуватися до нових обставин? Він не може взяти в молоду родину ще доволі молодого батька. Треба бути самостійними і нікому не нав’язуватися.
Коли йому зателефонувала сусідка, то вже було пізно щось поліпшувати:
– Ігорю, він просто лежить і нічого майже не їсть. Я приходжу до нього інколи, але ж я теж не можу, тим більше, що ти його син. Забирай батька до себе.
Ігор приїхав Інною і просто не впізнав ні батька, ні власного житла настільки все було брудне і занедбане.
Молоді пробували привести батька до ладу, прибрати в квартирі і з кожною хвилиною молода дружина усвідомлювала, що не хоче доглядати старенького.
– Ігорю, ти ж бачиш, що він потребує постійного догляду… І хто буле за ним глядіти? У мене робота і я не матиму сили ще й на нього – перевертати, одягати, годувати… Ти теж не можеш, бо ти пишеш кандидатську і це наша основа на майбутнє. Тому треба віддати його в спеціальний заклад, щоб там про нього піклувалися професіонали.
Ігор годував батька, дивився, як він радіє його приходу і розумів, що дружина має рацію. Їх всіх можна зрозуміти – вони хотіли просто жити без проблем, а тут тато.
Здається, батько здогадався, що його везуть кудись з дому, ввесь час поривався взяти портрет, де він, мама і Ігор.
Спеціалізований заклад зустрів їх гратами та замками, пахло хлоркою і затлістю.
– Ось тут твоє ліжко, тату, – казав Ігор і ставив на тумбочку їхню фотографію, всі втрьох, тато, мама і він, – Я буду до тебе приїздити дуже часто і ти не будеш сумувати. Дивися скільки тут навколо людей…
Звичайно, що він і сам вірив в те, що думав, що буде провідувати, возитиме його на колясці по парку, розповідатиме про роботу, дітей.
Він приїздив все рідше, але сам казав собі, що він зате справно висилає гроші на батькове утримання і навіть більше, дає медсестрі гроші аби та його балувала смачненьким. У нього ж своє життя, його ж можна зрозуміти.
Він приїхав перед Різдвом, бачив, що батько наче й впізнає його, все розуміє, розпитує та тішиться його успіхам.
– Ну, що попрощаємося, – сказав Ігорю, але той просто сказав «до скорого»…
Через день йому зателефонували, що батька більше нема.
Ігор чомусь плакав не міг спинитися. Скажіть, що він все зробив правильно!!!
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
