Яша був улюбленцем сім’ї, яка мешкала у власному будинку в невеликому містечку. Всі члени родини – дідусь, бабуся, тато, мама, Іринка – Яшеньку просто на руках носили, цілували, обіймали, гладили та ще й завжди хвалили перед усіма гостями. Тільки й чути було від усіх: наш хлопчик Ясюня такий ласкавий, чемний, так любить гратися з нами, так нас чекає з роботи.
Яша любив усі кімнати їхнього затишного будинку, через вікно спостерігав за пташками, метеликами, бджілками в садку, на дивані ніжився й приготався то до дідуся, то до бабусі, від якої завжди так приємно пахло, коли вона приходила з кухні, а погратися Яша любив більше з Іринкою. То вона найчастіше пригощала його морозивом, але так, щоб інші не побачили. Мабуть, вони боялися, щоб не простудився, як одного разу Іринка. Вона тоді навіть удень лежала в ліжку, Яша також лягав біля неї, щоб дівчині не було так скучно. А мама любила пригощати Яшу бананами. Але всі розуміли, що йому насамперед потрібно м’ясо, щоб ріс здоровим хлопчиком.
Яша дуже любив гуляти надворі, але його надовго не відпускали, казали, що він ще маленький. Одного разу Яшуня від усіх заховався, почало смеркати, його кликали, але він не озивався. Та коли пролунав якийсь різкий звук, Яша так налякався, що зразу вибіг зі схованки і опинився на руках Іринки. “Не бійся, Ясюню, то нечемні хлопці петардами граються”.
Відтоді Яша, як тільки смеркало, одразу біг до хати, тому що бешкетники в цей час любили салютувати. Та одного зимового дня нечемні хлопці почали гратися тими поганими іграшками навіть удень. Яша вже розумів, що то не гроза, а щось гірше, й не виходив із кімнати. Йому було дивно, що ніхто не звертає на нього уваги, не бере його на руки, не пригортає й не цілує, та навіть не годує. Нарешті Іринка здогалася дати йому їсти. Але Яша не спішив ласувати, мовляв, він образився через таку неувагу. Та в цей час до хати зайшли незнайомі люди й сказали всім швидко збиратися. Яшуня скористався моментом і чкурнув з кімнати в улюблену схованку, де ще ніхто не міг його відшукати.
Зголоднівши, Яша забув про образу та попрямував до хати. Двері були зачинені, але він умів їх відчиняти, та цього разу це не вдавалося, очевидно, вони були замкнені. Йому стало сумно і тривожно. Знову ті бешкетники почали гратися забороненими іграшками. Яша повернувся до схованки. Коли відчув, що зголоднів, вийшов поглянути, чи не повернулася його сім’я. В будинку було тихо. Яша вийшов на вулицю, побачив незнайомих хлопців, подумав, чи це не ті бешкетники. Якийсь хлопець запитав: “А це що за звір? Ти хто – хлопчик чи дівчинка”. Яша образився і видав із себе грізний звук. Але хлопець не злякався, лише сказав: “Ух ти! Та ти лев, отже, будеш Левчик. Пішли з нами”. Яша не хотів, але не мав іншого вибору.
Хлопець йому не сподобався, від нього пахло якимись незнайомими запахами. Але коли Яшуню запитали, чи він не голодний, і, не чекаючи відповіді стали пригощати ковбаскою, Яша примирнів і охоче ласував. А ще йому сподобалося називатися Левчиком.
Левко почав жити з хлопцями, які його дуже любили. Він уже став забувати теплі кімнати, м’які килими й дивани, приємні запахи. Незмінними були ласки й поцілунки хлопців, які не боялися бешкетників, що гралися поганими іграшками. Його новий знайомий, якого звали Максимом, забирав Левка в інших хлопців, які з ним гралися, щоразу кажучи: “Ходи до татка, Левчику”. Татко то й татко, Яша-Левко був не проти.
Якось до хлопців приїхали дівчата, Левчик уважно розглядав їх, але Іринки між ними не було. Дівчата привезли хлопцям солодощі, фрукти, морозиво. Коли хлопці ласували, Левко так благально дивився, що Макс запитав: “Хочеш морозива?” Левчика довго просити не треба було. Він став уже майже дорослий, і ніхто не боявся, що він застудиться.
Одного разу Максим не повернувся додому. Левко скучав. Тоді його друзі поїхали з ним до будинку з новими дивними запахами. Левчика заховав під одяг друг Макса, і вони прийшли в світлу кімнату, де на ліжку лежав Максим. Хлопці принесли другові фрукти, серед яких були банани. Левко дивився, як Макс ласує. “Може, хочеш покуштувати, Левчику?” Він не відмовився. Хлопці чомусь засміялися, і тут зайшла дівчина, але то була не Іринка. Левко не розумів, чому вона сварить на хлопців, що вони взяли з собою його, Левчика. Та не встиг він образитися, як хлопці поспіхом забрали його.
Коли Максим повернувся, він вирішив покинути хлопців. Потім вони довго їхали. І ось нарешті опинилися в теплій затишній кімнаті. Там також була мама, від якої смачно пахло знайомими запахами, але то була не Іринчина мама. Левчик знову міг дивитися через вікно на пташок, лежати на дивані й дивитися телевізор. Але він згадав своїх хлопців, і йому стало сумно-сумно. Левко відмовлявся їсти й пити. Тоді з мамою Максима вони поїхали в будинок, де він відчув вже знайомі запахи. Його поклали в ліжко, як недавно його друга Макса, і сказали, що будуть лікувати від якоїсь дивної болячки.
Коли Левчика вилікували і виписали з лікарні, Максим вийшов з ним погуляти в парку. Вони сіли на лавку. Алеєю до них наближалися дві жінки. Вони здавалися Левкові знайомими, а коли почув “Мамо, це ж наш Яша”, впізнав Іринку та її маму. “Що-о, це мій Левчик,” – сказав їм Максим, але зрозумів, що вони з того будинку на сході країни, де він вперше побачив свого теперішнього друга.
Молоді люди познайомилися. Максим запросив Іринку та її маму в гості. Коли Іринка запитала, чому Яша пахне ліками, Максим відповів: “Наш Левчик-Яша – бойовий котик. Він дуже скучав за моїми побратимами. У нього була котяча депpесія”.
