Ми з Сергієм познайомилися в інституті, зустрічалися і одружилися. Вирішили поки з дітьми почекати, щоб стати міцно на ноги.
– Що ми орендованій квартирі жити будемо і дитину тут ростити? Ти ж знаєш наших господарів, десь обмалює, десь порве щось, то нам таку суму скажуть, наче не знати який ремонт пошкодили, – слушно казав Сергій.
Та й не хотілося мені ще дітей, ми ще були такі близькі, ще купа тем для розмов, наші вечори, коли хоч чай з бутербродом, але разом.
Йшов час і мені вже стукнуло тридцять і пора було вже думати про дітей.
Ми все ще були на орендованій квартирі, але мама моя пообіцяла нам квартиру після того, як вийде на пенсію.
– Сергію, поки маля почне ходити і все обмальовувати, то у нас є час.
От і погодилися.
Святославчик був нашим сонечком, тягнувся до нас, а ми до нього.
Я тоді й зрозуміло, що то таке щастя і вирішила, що перерва між дітьми не має бути великою.
– Нащо нам друга дитина, – питав Сергій.
– Як це? Щоб Святик знав, що є брат, з ким можна порадитися, на кого можна покластися.
Але Ігор виявися не таким як братик і нас довго тримали в пологовому.
Я не покинула дитину і вірила, що є якісь методи, лікарі, чудо в кінці кінців.
Поки не було чуда, Сергій поїхав працювати за кордон, а я як не на реабілітації, то в санаторії з дитиною. З старшим допомагала мама, вона мене розуміла, але не раз казала, що треба було малого залишити.
– Свою дитину? Я по твоєму хто?, – я була категорична…
Я була категорична на початках… А потім скільки думок лізло в голову, скільки думок. Якби. Якби. Якби.
А потім Ігорчик простягав до мене руки чи кликав мене «ма» і я розуміла, що треба вставати і брати себе в руки.
Гроші Сергія дуже допомагали, бо дорогі центри давали й результат.
І от через десять років спільного життя цей дзвінок.
– Ми давно живемо разом, а з вами він лише через дитину. Ви ж не сім’я уже, то навіщо його тримаєте? Він вам лише для грошей?то він буде передавати, я готова вам передавати, лиш би ви від нього відстали!
Ця жінка хотіла купити Сергія. А чи треба він мені?
Якщо чесно, то ми справді вже дуже давно не живемо як чоловік і дружина. Навіть, коли він повертається з роботи, я не маю сили ні на що, та й не маю бажання. Всі мої думки забирає дитина і те, як все змінити.
Сергій мені справді лише для цього, для заробітку. Так, його люблять діти і я відчуваю до нього вдячність і нічого більше. Я просто так втомилася.
Вирішила, що маю сказати йому все, як є, а він вже, що хоче, те й робить.
– Дзвонила твоя кохана, каже, що готова допомагати грошима, лиш би ти був з нею. Я не заперечую.
Сергій не відмовлявся, не віднікувався.
– Ти ж розумієш, – почав він.
– Розумію, – перебила я його.
Зібрав речі і поїхав на заробітки. Я отримувала регулярні перекази і доглядала за дітьми.
Дивно, але факт того, що він знайшов мені заміну таки шкрябав. Ну, що ж тут поробиш? Таке життя, він здоровий чоловік, його втомили ці проблеми.
А мене не втомили? Мені не хочеться дременути світ за очі? Щоб ніколи не вертатися! Через рік Сергій вернувся і сказав, що більше нікуди не поїде.
– Досить, я вже назароблявся. Буду щось шукати вдома.
– А твоя любка?
– Забудь, – сказав, як відрубав.
Ну, мені не так цікаво, що у нього там з тією любкою, як те, як ми будемо далі з Ігорком.
Взагалі не розумію, чому він вернувся. Якщо совість його гризе, то це пусте. Ну, погризе і він тут вже собі когось знайде, а далі знову гризтиме і вертатиметься?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
