Невістка моя, Оксана, з усіх сил старалася аби ми до них ніколи не приїжджали в гості. Вона кривилася, коли ми заходили взуті до кімнати, бо ж коридорчик маленький і роззутися нема де. Але ж як вона дивилася! Не встигали ми роззутися, як вона вже мила підлогу, щоб ми не розносили бруд по хаті та по доріжках, а далі взагалі стала доріжки знімати, бо ми їх взуттям топчемо. Та почекайте, ми люди з дороги, переступили поріг, то де маємо роззутися?
Але вона так тим лицем робила, що я вам передати не можу.
Або ми просили, коли в сина день народження, то готувати пісні страви, бо ж на піст припадає. А вона що? Наготує такого, що й їсти неможливо, наче не пісне, а просто навмисне зіпсоване. То хіба хочеться на такий день народження їздити?
А на своє ні разу нас не запросила за ці п’ятнадцять років! Ні разу!
– То ми приїдемо до тебе на день народження, – казали ми, а вона каже: «Я не святкую».
Та чекай, святкуєш чи ні, але ми привезли тобі сумку з продуктами, то будь добра чимось і пригостити! Але ж де – гречка вчорашня і суп з фрикадельками.
Звичайно, що ми й до себе їх запрошували, але у неї на все була причина: то вона погано себе почуває, бо при надії, то діти прихворіли, то вона, то мій син, то п’яте, то десяте.
Нарешті сказала, що з дітьми їхати в село, то тяжко і поки Сергій не купить машину, доти вона так їздити не буде.
– Як згадаю ту дорогу, то нікуди їхати не хочеться і ніякого свята, – казала не раз.
А те, що ми автобусами веземо сумки аж руки обриваються, то наче нормально, так має бути… Тому я на тих відвідинах поставила крапку.
Тим більше, що молодший одружився в нашому селі і свати приємні і дитина попалася вихована.
Ми зі сватами так здружилися, що вже одні одним допомагаємо з господаркою, чи кому що привезти, чи відвезти.
Хоч син і пішов в прийми, але я того не відчуваю: кожен день у нас з дітьми, невістка теж приходить та допомагає. За все дякує, на всі свята радо запрошує і всі звичаї наші знає.
То що з такої дитини хотіти?
Звичайно, що ми онуків краще бавимо та більше біля них. А міські що? Приїдуть раз в рік і то добре, то ми й не дуже з ними, бо ж в селі нема отак сісти і сидіти.
А Оксана й ображається, що ми з її дітьми й години не посидимо.
– Ми ж приїхали раз в рік, а вони кудись йдуть, – каже вона синові, – То, що за така неповага? Вони наших дітей взагалі за своїх не мають?
Та чекай, то наші онуки, ми їм дали подарунки і на тому крапка, бо у нас господарка. А як ще прийде ще Люба з дітьми, то взагалі гамір такий, вони між собою починають щось виясняти, далі з дітей переходить на дорослих і кому того треба?
Та вже би вона мені краще не їхала, ніж я маю отак потім вислуховувати від одного сина та від другого.
Отак нам та Оксана все наше мирне життя й зворохобить. Та нащо мені такі гості, коли я маю потім з тиском відлежати?
Я дітям передала гроші на подарунок і на тому крапка. А вона вже захотіла родичатися та в гості запрошує. Та мені вже тих гостей й близько не хочеться, щоб я ото їхала, а мені вказували, де роззутися, де сісти, а де стати… Треба найперше себе по-людськи поставити, а не отак от.
Я так думаю, що вона раніше мала головою думати, а не зараз претензії висловлювати. Правда ж?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
