fbpx

Коли мама була за кордоном, то придбала мені квартиру у столиці. Я тут із чоловіком жила, а коли ми розлучились, то тут я із дітьми залишилась. Мама моя хоч і молода ще, хоч і здорова. але одного дня вирішила, що з неї заробітків досить і повернулась в Україну. Але ж не додому у село, а чомусь у мою столичну квартиру

Коли мама була за кордоном, то придбала мені квартиру у столиці. Я тут із чоловіком жила, а коли ми розлучились, то тут я із дітьми залишилась.

Мама моя хоч і молода ще, хоч і здорова. але одного дня вирішила, що з неї заробітків досить і повернулась в Україну. Але ж не додому у село, а чомусь у мою столичну квартиру.

Ще коли я в шостий клас ходила, моя мама зібрала речі і подалась на заробітки за кордон. Там вона і прибирала і доглядала стареньких і в кафе посуд мила. Бралась за будь-яку роботу.

Не скажу, що мали ми сильну нужду. Мама поїхала просто, аби не жити зі своїми батьками, я так зараз уже розумію.

Нас із сестрою вона залишила на дідуся і бабусю, а сама собі подалась світ-заочі, адже ніколи з мамою своєю не мирилась.

Читайте також: І знову мама при всіх за столом починає вигадувати нам ті євро, що висилала, коли ще в Італії працювала: “Як я у силі була і при грошах, то зять “мамо” кликав і співав гарно. А тепер, коли лиш пенсію і маю то стала “Юлею Сергіївною” і на поріг ні ногою. А скільки раз допомогти просила? Де та поміч?”

Про нас мама, звісно ж, ніколи не забувала. Ми мала усе найкраще, що тільки можна було купити за євро. Виросла, скінчила школу, поїхала навчатись у столицю.

Спершу я квартири винаймала з дівчатами, а згодом коли я заміж зібралась, мама мені на весілля подарунок зробила – квартиру двокімнатну у новобудові. Там ми із чоловіком жили десять років, там мої діти на світ з’явились. А згодом, коли мій шлюб розпався, я там собі з дітьми і залишилась.

У мене два сини якими я дуже пишаюсь. Нині вони підлітки, характери не прості, але миримось. Звісно, доводиться іти на компроміси, десь голос підвищити, десь змовчати, але ж то життя. З дітьми і в колисці непросто.

І тут моя мама під час чергового свого до нас візиту із Португалії своєї, раптом заявляє, що повертатись туди більше наміру не має. Мовляв, хоче пожити спокійно, нікому не кланяючись, згадала й за пенсію, чомусь. А жити вона вирішила у мене, принаймні тоді вона казала, що це не затягнеться надовго і вона поїде в село в дім моїх покійних дідуся і бабусі.

А тепер уявіть: мені майже сорок, я ніколи не знала своєї мами, не жила із нею, а тут під одним дахом залишитись вважай із не знайомою тобі людиною. Та й діти мої бабусю швидше, як картинку на екрані сприймали. Для них вона і геть чужа.

А мама із перших же днів вирішила, що я й досі оте десятирічне дитя яке її слухало в усьому і ловило кожне її слово. Вона почала мене спочатку спокійно, а потім, уже коли відчула, що я не реагую, більш напористо, мене повчати. Я не так прала, не так готувала, не так дітей своїх виховувала, смаку у мене взагалі немає.

Я вже просто не витримала і одного дня після чергової її тиради про те, яка я “не така”, просто перестала з нею розмовляти. Ну день мовчу, ну другий. Вона ходила колами, бродила, а потім розплакалась і почала речі збирати. Мовляв, чула вона такі випадки, що повернувшись, наші заробітчани стають нікому не потрібними, але не думала, що з нею так буде. Я ж мовчки дочекалась, поки вона вийде з речами і зачинила двері. Видихнула і аж затанцювала. Нарешті в моєму домі буде спокій.

Сестра мене під вечір набрала і була дуже невдоволена. Вона мені почала вимовляти за те, що я маму виставила з купленої нею ж квартири. Сказала, що я дуже негідно вчинила і що мої діти колись мені тією ж монетою віддячать.

Але поясніть мені, люди добрі, де ж я тут не права нині? Мені десять? Де вона була коли мене виховувати потрібно було? Чого подалась у ту Португалію лишивши нас малих?

А тепер я повинна все це терпіти? Та з якої радості у тридцять вісім дитиною ставати?

11,07,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page