Коли мама була за кордоном, то придбала мені квартиру у столиці. Я тут із чоловіком жила, а коли ми розлучились, то тут я із дітьми залишилась.
Мама моя хоч і молода ще, хоч і здорова. але одного дня вирішила, що з неї заробітків досить і повернулась в Україну. Але ж не додому у село, а чомусь у мою столичну квартиру.
Ще коли я в шостий клас ходила, моя мама зібрала речі і подалась на заробітки за кордон. Там вона і прибирала і доглядала стареньких і в кафе посуд мила. Бралась за будь-яку роботу.
Не скажу, що мали ми сильну нужду. Мама поїхала просто, аби не жити зі своїми батьками, я так зараз уже розумію.
Нас із сестрою вона залишила на дідуся і бабусю, а сама собі подалась світ-заочі, адже ніколи з мамою своєю не мирилась.
Про нас мама, звісно ж, ніколи не забувала. Ми мала усе найкраще, що тільки можна було купити за євро. Виросла, скінчила школу, поїхала навчатись у столицю.
Спершу я квартири винаймала з дівчатами, а згодом коли я заміж зібралась, мама мені на весілля подарунок зробила – квартиру двокімнатну у новобудові. Там ми із чоловіком жили десять років, там мої діти на світ з’явились. А згодом, коли мій шлюб розпався, я там собі з дітьми і залишилась.
У мене два сини якими я дуже пишаюсь. Нині вони підлітки, характери не прості, але миримось. Звісно, доводиться іти на компроміси, десь голос підвищити, десь змовчати, але ж то життя. З дітьми і в колисці непросто.
І тут моя мама під час чергового свого до нас візиту із Португалії своєї, раптом заявляє, що повертатись туди більше наміру не має. Мовляв, хоче пожити спокійно, нікому не кланяючись, згадала й за пенсію, чомусь. А жити вона вирішила у мене, принаймні тоді вона казала, що це не затягнеться надовго і вона поїде в село в дім моїх покійних дідуся і бабусі.
А тепер уявіть: мені майже сорок, я ніколи не знала своєї мами, не жила із нею, а тут під одним дахом залишитись вважай із не знайомою тобі людиною. Та й діти мої бабусю швидше, як картинку на екрані сприймали. Для них вона і геть чужа.
А мама із перших же днів вирішила, що я й досі оте десятирічне дитя яке її слухало в усьому і ловило кожне її слово. Вона почала мене спочатку спокійно, а потім, уже коли відчула, що я не реагую, більш напористо, мене повчати. Я не так прала, не так готувала, не так дітей своїх виховувала, смаку у мене взагалі немає.
Я вже просто не витримала і одного дня після чергової її тиради про те, яка я “не така”, просто перестала з нею розмовляти. Ну день мовчу, ну другий. Вона ходила колами, бродила, а потім розплакалась і почала речі збирати. Мовляв, чула вона такі випадки, що повернувшись, наші заробітчани стають нікому не потрібними, але не думала, що з нею так буде. Я ж мовчки дочекалась, поки вона вийде з речами і зачинила двері. Видихнула і аж затанцювала. Нарешті в моєму домі буде спокій.
Сестра мене під вечір набрала і була дуже невдоволена. Вона мені почала вимовляти за те, що я маму виставила з купленої нею ж квартири. Сказала, що я дуже негідно вчинила і що мої діти колись мені тією ж монетою віддячать.
Але поясніть мені, люди добрі, де ж я тут не права нині? Мені десять? Де вона була коли мене виховувати потрібно було? Чого подалась у ту Португалію лишивши нас малих?
А тепер я повинна все це терпіти? Та з якої радості у тридцять вісім дитиною ставати?
11,07,2023
Головна картинка ілюстративна.
