Я пообіцяла, сказала, що все буде так, як вона хоче.
Мами не стало і я вперше опинилася в квартирі без неї.
Раз в тиждень я перемивала всі сервізи, які мама надбала за життя, акуратно складала в лаковану шафу, поправляла всі серветочки, які вже мали плями, але ж то мамині, все мало стояти на своїх місцях. Протирала статуетки дівчат біля тину, біля млину, музик з гармоніями, баранців, рибок…
До блиску протирала дзеркала в трьох дверному трюмо, пилососила килими і доріжки, мріяла про те аби колись розжитися на гроші і відновити лакований паркет, бо вже ходили дощечки…
Я свято берегла мамині речі, бачила, що місця в шафі й так мало, тому не купувала собі нічого, бо шафа не розтягується…
Пробувала ходити й в маминих речах, любила її халати і вже напнула на себе нічну сорочку: просторо і зручно…
Як ви розумієте, чоловіка в це царство маминих речей пускати було неможливо, адже для нього й місяця в шафі нема, а нову купувати не має сенсу, адже тоді прийдеться викинути старі меблі, а я ж пообіцяла мамі, що все буду берегти…
Та й не було такого, щоб був мені до душі…
Мама колись не дозволяла мені гуляти, коли я була юною, бо хотіла аби я вивчилася, а потім вже будувала родину.
Після інституту вона теж радила мені не спішити, а спочатку влаштуватися на роботу…
А потім якось потік бажаючих зник, навіть поодиноких краплинок уваги вже не було.
Мені було добре з мамою, тим більше, її все одно треба було доглядати.
Отак я собі жила в старій квартирі і почувалася доволі добре, але тут кума моя прийшла до мене з пропозицією
– Слухай, я тут вирішила не їхати до сеньйори на свята, бо нарешті хочу побути вдома. А ти можеш мене замінити? Це всього на місяць. ти й грошей заробиш і розвієшся. І я тобі буду дуже-дуже вдячна! Будь ласка!
Я подумала, що треба виручити куму і згодилася. Тим більше, що я вмію доглядати стареньких.
Я доволі швидко знайшла спільну мову з Паулою і була вражена тим, наскільки ця літня жінка молода душею! Її все цікавило, вона всюди хотіла побувати, навіть, якщо повільно дріботіла з палицею. Вона любила ранкову каву біля відкритого вікна, вона віталася з усіма сусідами, від малого до старого, вона любила своїх дітей та онуків і найбільше – вона нічого не затримувала в своїх руках: вона могла подарувати мені шаль, якщо я захопилася її красою.
– Бери, якщо це робить тебе щасливою!, – казала вона і раділа з того, яка я щаслива…
Чи варто казати, що вона була повною протилежністю моїй матері?
Звичайно, що спочатку така поведінка мене просто шокувала, бо я звикла тільки берегти і протирати, а не віддавати і насолоджуватися тим, що є.
– Чому ти не шукаєш собі чоловіка, – питала вона мене.
– Який чоловік? Мені ж п’ятдесят… Вже пізно…
– Для щастя ніколи не буває пізно!
Я думала і думала про ці слова. Як це впустити чоловіка в своє життя. адже тоді прийдеться викинути звідти мамині речі, а це просто неприпустимо. Добре цій Паулі все роздавати, вона ж не заробляла це все важкою працею, на відміну від моєї матері. Легко жила і легко живе… А мама раділа хіба тоді, коли могла собі купити еклери… А дозволяла собі вона це тільки раз – на день народження.
Я не можу зрадити мамин подвиг, мамин спосіб життя, мамині досягнення. Так, вона добряче постояла в черзі аби купити будь-які дрібничку, витратила на це все своє життя на ці черги, а я маю це все викинути?
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
