fbpx
Історії з життя
Коли моя мама після знайомства з Антоном заявила: «з таким ти щастя не побачиш», мене ніби підмінили. Я одразу вийшла за нього заміж. Якщо чесно, більше, мабуть, було бажання втерти носа батькам ніж любові до чоловіка

Коли моя мама після знайомства з Антоном заявила: «з таким ти щастя не побачиш», мене ніби підмінили. Я одразу вийшла за нього заміж. Якщо чесно, більше, мабуть, було бажання втерти носа батькам ніж любові до чоловіка.

Мені було 26 років. Жила я з батьками, працювала продавцем в магазині косметики. Ні з ким відносин не заводила, хоч і було багато залицяльників, які «гори могли заради мене зрушити». Багато уваги з боку протилежної статі мене напружувало. Батьки постійно твердили: «будеш перебирати, так одна і залишишся». І ось, нарешті, в 29 років я зустріла свого судженого. Це був високий чоловік, 32-х років, звали Антоном. Він підкорив мене своєю рішучістю – перший підійшов і сказав: «Дівчина ви мені сподобалися. Чи не хочете скласти компанію і прогулятися по парку? » Мені було цікаво, що буде далі, і я пішла. Ми гуляли до вечора, перед під’їздом Антон пригорнув мене. Я отетеріла, але зрозуміла, що для мене це приємно. Вперше я зустріла такого впевненого в собі чоловіка, за яким можна йти, хоч на край світу.

Прийшовши додому, я розповіла мамі, що нарешті зустріла «свого» чоловіка. Мама зітхнула з полегшенням: «Надія на онуків ще не втрачена». Через кілька місяців запросила Антона додому, познайомити зі своїми батьками. Його ніби підмінили того дня, сказав мамі з татом, що хоче зі мною одружитися і не збирається мене нікому віддавати. Коли Антон пішов, мама дорікнула мене: «Ти що з глузду з’їхала, виходити заміж за такого? Від нього на версту власником чути, з таким ти щастя не побачиш ».

Я влаштувала сцену, спочатку хотіли заміж видати, а як тільки зустріла того єдиного, так відразу тисяча недоліків і докорів. Після тієї розмови я довго не роздумуючи таки вийшла заміж за Антона. Якщо чесно, більше, мабуть, було бажання втерти носа батькам ніж любові до чоловіка.

Спочатку все було відмінно. Ми їздили разом розважатися, з ним я відчувала себе «як за кам’яною стіною». Нікому навіть дивитися не дозволяв в мою сторону. Мене повністю влаштовували наші відносини. І ось через півроку я дізналася, що при надії. Антон не особливо був радий цьому, але сказав: «дитина нехай буде, я сина хочу». На сьомому місяці я пішла в декрет. Кожен день, коли чоловік приходив з роботи, на столі завжди стояла смачна вечеря. Але через пару місяців я народила Антону сина Назара і все змінилося.

Дитина була примхлива і вимагала багато уваги, так що часу побути з чоловіком разом, практично не було. Антона це напружувало. До Назара я вставала кілька разів за ніч, цілими днями хотілося спати. Чоловік замість того, щоб якось допомогти навпаки дорікав: «Чому сніданок ще не готовий? Вимкни цей плач, йди з Назаром в іншу кімнату, я хочу відпочити в тиші» і так далі.

Згодом Антон почав підвищувати голос, мовляв, чому я нічого не встигла до його приходу і чому він повинен постійно чути дитячий плач і прокидатися ночами. І незабаром мій чоловік вирішив мене перевиховати. З тих пір я отримувала за кожну свою “провину”. Не готова вечеря, не випрасувана сорочка, не пройшла пилосмоком по квартирі – я отримувала за все, а особливо за вередування сина.

Прикро, що я не можу звернутись за допомогою до батьків: вони від мене відмовились одразу, як дізнались про наш шлюб. Друзів до яких можна піти з дитиною, теж не маю. Так і доводиться вислуховувати нескінченні повчання і благати долю, аби підказала, як виплутатись з того, що сама й наробила.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – firestock.

facebook