– Дитино, – казала мені бабуся, – подруги в тебе мають бути поза домом і нікого не тягни до хати… Бо навіть до твого найменшого щастя у неї буде найбільша заздрість.
Я на це тільки сміялася, бо ж бабуся живе тими роками, де був один хлопець на селі… А тепер будь-яка жінка може собі знайти хлопця і для цього не треба нікого підсиджувати, нікого обмовляти чи інтригувати…
Мій Тарас був чудовий і я не розуміла, чому я маю його ховати в хаті? Мені хотілося пройтися з ним за руку по місту, де я гарно одягнена, з зачіскою… Щоб нами милувалися, а ми милувалися кимось – навколо закохані та щасливі люди, чим не прекрасно?
Моя краща подруга Таня звичайно, що мені говорила, як мені пощастило з Тарасом, бо й родина заможна і вже пробує якусь свою справу відкривати… Батьки нам на весілля подарували квартиру…
– Але й пощастило тобі, Настю, – казала мені Таня, – Ти тільки бережи чоловіка, щоб ніхто в тебе його не вкрав!
Таня прибігала до нас перевірити, чи я добре пильную за чоловіком і чи у нього нікого нема.
Я тільки сміялася, бо ми були такі щасливі, яка ще інша жінка?
У Тараса все було добре і на роботі, і в нас теж було все чудово, а мало бути ще краще, бо я мала сказати йому, що при надії!
– Дитина? Ти що? Я не планував так рано мати дітей!, – «зрадів» Тарас, – Я хотів, щоб ми світ побачили, об’їздили Європу на машині, а тепер мені прийдеться все міняти – іншу машину з дитячими кріслами, думати про дитячу кімнату, про витрати на садок, школу, університет! Я не хочу про це все думати в двадцять п’ять років!
Звичайно, що потім він перепрошував за свої слова, казав, що любитиме мене вічно і дитину також…
На появу донечки подарував мені бірюзовий набір повного комплекту прикрас з білого золота…
Я була така щаслива, тримаючи на руках найдорожче-дитя…
Не дивно, що я крутилася навколо Лелі так, наче немає в світі більшого скарбу, більшої цінності як вона і не розуміла, чого чоловік не поділяє моїх поглядів.
А одного вечора я сама йому сказала:
– Як так хоче десь йти на зустріч друзів, то бери Таню і дай мені спокій…
А через рік він сказав, що до Тані йде жити…
Я отримала половину майна, а свекри залишили за мною квартиру, зробивши дарчу на доньку.
– Пощастило тобі, – казали друзі, що не викинув на вулицю і дитині допомагає грошима.
Я була просто абсолютно дезорієнтована, абсолютно. Як жити? Куди йти?
Мама тільки головою хитала і добре, що бабуся вже цього не бачила.
Я поїхала на літо в її хатинку в селі, щоб набратися сил і щоб донечка побула на свіжому повітрі… Отам я трохи зібрала себе докупи, але не змогла повернутися в квартиру чоловіка, тому поїхала до батьків жити.
Пішла працювати, донечка в садок… Зовні наче й нічого такого у моєму житті не сталося – жива і здорова, дитина он вже в перший клас пішла, красуня і розумничка…
Далі випускний в доньки і вступ в університет…
Час пролетів, а я й не встигла очима кліпнути.
А потім дзвінок серед ночі і незнайомий голос:
– Що? Пощастило тобі? Хоч квартиру тобі залишив! А в мене тепер нічого! Тільки те, в чому вийшла з хати! Довипендрювався! Тепер з конфіскацією майна!
Я кинула слухавку, коли почула, що це голос Тані… Не одразу дійшло… А потім зрозуміла, що вона вирішила пожалітися на життя не аби кому, а мені! почала сміятися… Реготала просто до сліз…
Як добре, що Бог мені тоді відвів… Як добре!
Він тоді нам обом дав найбільший скарб, нашу доню, але чоловік його відкинув, а я ні… І я залишилася зі своїм скарбом, а він втратив все, що й так було мішурою…
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.