Вона мала мити посуд і складати на ту поличку, на яку роки складаю я. Каструлі ставити саме в ту шафку, а сковорідки в іншу, олія має стояти з правого боку, а стійка з ножами з лівого. Ложки мають акуратно лежати в шухляді, а не впереміж з виделками в банці.
Я відточила свій побут до дрібниць, бо я теж працюю і мені не легко ще й куховарити та нагинатися по сто разів за речами, які стоять не на своєму місці.
Здається, це очевидні речі. Але ні, як виявилося.
Я до неї присікуюся!? Коли я мушу по десять разів спитати що де лежить, бо воно не на своєму місці, то, бачте, її дістаю. Та будь ти людиною і постав речі там, звідки взяла!
Я в їхню кімнату принципово не заходила – хай там хоч таргани бігають, хай роблять порядок собі самі. Але кухня – спільна територія і там має бути так, як комфортно мені.
Я її їжу просто не могла їсти – настільки все пересолене, що аж пече, потім води не нап’єшся. А вона давай синові закочувати істерики, що він її не любить, бо не їсть те, що вона ото наварить. Хіба мені хочеться аби мій син собі шлунок угробив заради якоїсь любові? А далі що? Лікуй та на гроші? То є розум в тій голові?
Але щоб послухати, як я вчу варити, то ні – корона от зараз спаде, краще буду пересолювати.
А з закрутками? Все пояснила та розказала, дала перевірений рецепт, сама принесла дві сумки огірків з базару, аж мені руки вривалися і що? Повистрілювали!
Я взимку в кладочку – ні однієї цілої банки!
– Настю, а що то огірки вистрілили всі? Ти що рецепт добре не подивилася?, – питаю, а сама вся трушуся.
– Та я з інтернету рецепт брала…
З інтернету рецепт, коли тобі людина дає перевірений роками смачнючих огірків!
Я їй те все в очі, а вона до мами!
І мені стосунки псує зі свахою, бо ж мені її матір приємна жінка. А чого вона така вивдавалася – я просто не знаю!
Далі сина за нею сумку збирає.
– Андрійку, а ти куди?, – питаю так легенько.
– Та до Насті, – каже.
– Чого?, – питаю я.
– Буду в неї жити, – дивиться на мене круглими очима.
– А чого вам у нас не жити? В нас як-не-як трикімнатна квартира, а у них хоч і називається двокімнатна, а на кухні, коли двоє людей стоять, то вже натовп і місця нема!
– Настя в нас жити більше не хоче,- каже мені син.
– Ти дивися яка цяця! В нас жити не хоче? А там тіснитися хоче?
Але сина було не переконати, тому я була певна, що він скоро так само прибіжить до нас, як прибігла Настя, бо бути в приймах не з медом.
Я йому ввесь час казала, що ми його чекаємо і хай вертається в домашній затишок.
І що ви думаєте? Вернулася мені дитина з такими проблемами з шлунком, що ми його місяць лікували.
– От тобі, синку, наївся любові? То нема матері слухати, – кажу йому.
А скажіть, що не так? То як в одній голові нема доброго розуму, то ж не означає, що й собі так чинити треба!
І вже син біля мене живе, а вона там і мені отак спокійніше. Пожив трохи, взнав, що біля мами найкраще і так і буде. Ще собі таку другу як вона знайде, скільки йому тих років. Головне аби вони були прожиті в доброму здоров’ї, а не в отакій «любові».
Сваху якось бачила, то казала, що її Настя вже собі когось знайшла, а мені так і хотілося сказати, що довго цей чоловік не протримається, як має слабкий живіт.
Фото Ярослава Романюка