Прочитала розповідь Оксани з Миколаївської області «Нерідний син» і не могла всю ніч заснути. Стільки напливло спогадів, адже й мені довелося пережити появу в моєму житті вітчима. Рідного батька я не знала. Мешкали вдвох із мамою у сімейному гуртожитку будівельників. Іноді навідувалися в село, до бабусі, яка постійно дорікала мамі, що привела мене покриткою на світ.
Якось до нас у гуртожиток прийшов гість і за обідом, де було багато смачного, сказав, що я можу називати його Іваном і на ти. «То ти будеш моїм татом?» — я так зраділа, аж підстрибнула, мені було сім років і дуже хотілося мати батька. А він якось так знітився і до мами: «Не вмію я з дітьми…».
Ми перебралися до Івана Григоровича в його приватний дім. Тут було багато простору, й у мене з’явилися своя кімната, іграшки, м’яка постіль і навіть невеликий телевізор. Усе тішило, от лише з вітчимом у мене якось не складалося. Він сторонився мене, я також уникала, більше мовчали. Мама була зайнята своїми клопотами, теж майже не звертала на мене уваги. А коли у мене з’явився братик, то лише й чула: «Візьми дитину, не чуєш, плаче!», «Розвісь білизну та заколиши його!». Удома я була замість няньки, часто сумувала, бігала до сусідської подружки, де було зовсім інакше — вони були дружні і веселі, багато сміялися, вечорами чаювали і співали під бузком.
Але я втішалася тим, що у нас було що їсти, у що вбратися, мама більше не надривалася на роботі, а що не співаємо, то можна пережити. Так минав час, я ніколи не назвала свого вітчима ні по імені, ні якось інакше. Не почула й від нього такого очікуваного «доня».
Біда прийшла, коли я закінчувала дев’ятий клас і збиралася до училища. Несподівано занедужала мама, якось швидко злягла і більше не встала…
…Коли розійшлися люди з поминок і заснув Мишко, я взялася мити посуд. Сльози заливали обличчя, незчулася, як тихий голос поруч промовив: «Нічого, дочко, ми витримаємо…».
Батьком я назвала Івана Григоровича, коли ми з Миколою вирішили взяти шлюб. Прийшла додому і з порога: «Тату, ти поведеш мене до вівтаря, так годиться!». І вперше побачила сльози на його очах.
Спитаєте, як у нас тепер? Мишко закінчує школу. Я готуюсь захищати диплом в університеті, і поки ми з Миколою доводимо його до пуття, дідусь бавить онука, Іванком на його честь назвали.
А порада моя Оксані така: добре подумайте, чи буде чоловік для вас опорою і захисником? Чи варте життя із такою людиною щастя ваших дітей?
За матеріалами Вербиченька.
Олена БОЙКО.
Пологівський район
Запорізької області.
