Коли Степан ішов під руку з Мариною, люди здивовано озирались: де він, статний красень, отаку знайшов. Кажуть, мав жінку і доньку, жив заможно, а все кинув заради цієї дивачки. Він і сам до ладу не міг пояснити, чому майже рік, як не відходить від неї ні на крок. Вона ж йому навіть не подобалась За матеріалами життєві історії Ольги Чорної
Окраєць гріховного щастя Марина гордо йшла зі своїм краденим щастям під руку. Містечкові панни і пані іронічно-заздрісно проводили поглядами дивну пару. Він – статний красень. Наче з модного журналу. Вона – одягнена без смаку, на голові стирчать «півники» через недбало зібране у хвіст волосся.
– Приворожила… Причарувала… – перешіптувалися у містечку. – Її баба «щось знала». Тепер Марина «темними справами» займається. Кажуть, дитина в її залицяльника є. І дружина. А він все залишив заради неї…
Родина опам’ятовувала Степана. Плакала донька Світлана. Чому її з мамою зрадив найкращий, найдобріший у світі тато? А Настя, дружина, отетеріла від несподіванки. Вони були неймовірно гарною парою. Щасливими і закоханими. Й раптом…
До Марининої баби бігало половина містечка. Та й люд з ближніх сіл знав, де її хата. Одні називали Якилину знахаркою, інші – відьмою. Хтось ходив до неї за добром, а хтось – за злом. Ось тільки не могла Якилина своїй доньці-одиначці долю привернути. Довго у дівках сиділа. А потім з’явилась Маринка. Від кого? У містечку навіть не здогадувалися.
Марина у батька вдалася. Мовчазна. Зирила на всіх з ока. Не мала подружок. Нікого не любила, крім Якилини. Змалечку ходила з бабою в ліс за травами, корінням, ягодами. А ще Якилина стільки всього їй розповідала…
– Мати твоя нічого в знахарському ремеслі не може тямити, – казала Якилина внучці. – Через покоління в нашому роду сила передається.
…Дівчата з її вулиці виходили заміж. А Маринину хату хлопці оминали.
– Нічого-нічого, – втішала внучку Якилина, – знайдеш собі такого… Сам знайдеться…
Уже під тридцять Марині, а «такого» нема. Засумнівалася в бабиних словах. А ось Якилинине ремесло таки перебрала. Дівчата й молодиці потай бігають до її оселі. Одні за щастям, інші – накликати на когось бiду. Марина відчуває себе володаркою доль. А мати рахує гроші, які платять доньці за добро і за те недобре, що робила.
…Степан повертався з обласного центру. Автівка, наче й справна, а капризувала, наче норовлива дівка. Зупинялась посеред дороги, пчихала і кашляла. Вечоріло. Збиралося на дощ. А додому ще далеко. В’їхав у сусіднє містечко. Полило, наче з відра. Тут жив його товариш. Вирішив у нього перечекати грозу. Та й не бачились давно. На одній з вуличок автівка стала, наче вкопана. До помешкання друга майже кілометр. Парасолі не було. Вийшов під холодний дощ. Відразу ж промок. Хотів зателефонувати додому, аби не хвилювалися. Мобілка розрядилася.
Несміливо ступив на чуже обійстя. Постукав у двері. Відчинила молода жінка з дивакуватим поглядом. Порухом руки запросила увійти. Він почав розповідати про свої пригоди. А вона мовчки простягнула йому горня гарячого трав’яного чаю. Ковток, другий, третій… Стало легко і хороше.
Дощ тарабанив у вікна. Блискавиці розмальовували світ у химерні кольори. Степан допивав друге горня запашного чаю. Йому не хотілося нікуди йти. Наче якась невидима сила утримувала в чужій хаті. Господиня рихтувала вечерю, на її устах блукала хижа усмішка.
Нарешті Марина дочекалася «такого»…
Приїхав додому наступного дня.
– Тобі зле? – запитала дружина. – Трохи кепсько виглядаєш.
Опустив очі. Щось хотів сказати, але передумав…
У неділю швидко зібрався й поспішив до автівки.
– Тату, куди ти так рано? Не забув, що сьогодні маємо привітати з днем нарoдження мою хресну?
– Справи, Світланко. До вечора впораюся.
– Обіцяєш?
Настя з донькою пішли в гості без Степана. Він подався в сусіднє містечко до Марини. Його тягнуло до тієї негарної, дивакуватої жінки…
…Він не сказав традиційного: «Я покохав іншу». Мовив:
– Я повинен бути з нею.
– З ким, Степане? – сполохано запитала Настя.
– Ти її не знаєш. Вона з сусіднього міста.
– У вас буде дитина і ти?..
– Ні. Це важко пояснити… Я не можу… не можу без неї…
…Катерина, Степанова мати, дізнавшись про його нове «кохання», місця собі не знаходила.
– Відкрий очі, сину. Хіба не бачиш – порoблено тобі. Не сором нашу родину. Чому Світланка має рости напівсиротою при живому батькові? А Настя хіба заслужила все це? Ви ж така гарна пара. Пам’ятаєш, на весіллі всі казали, що вас небеса повінчали. А та вiдьма… Наче з пeкла з’явилася. Все зрyйнувала. Знав би ти, сину, як бoлить моя душа…
Не допомагали ні сльози, ні вмовляння. Врешті Катерина поїхала до розлучниці. Просила залишити їхню родину в спокої, зривaлася на кpик, пpоклинала… Марина насмішкувато-злісно дивилася на Степанову матір. І мовчала.
З тяжким сеpцем залишила Катерина Маринине подвір’я. Було відчуття, наче втpатила свого єдиного сина. І невістку також. Бо Настя може когось зустріти й вийти заміж. Вона, Катерина, не осуджуватиме. Любитиме обох – Світланку і Настю.
Одні люди радили Катерині шукати відворотне зілля. Інші – молитися. Вона ж сподівалася, що полуда незабаром спаде зі Степанових очей. А він написав заяву на розлучення. Його більше не вабила Настина врода.
– Тату, ти будеш приїжджати до нас? – запитувала донька.
– Ні! – відповів майже пошепки.
– Я також не приїду до тебе, – мовила донька.
…Більше року живе Степан з Мариною. Не бачиться ні з матір’ю, ні зі Світланою. Чоловіки кидають спокyсливі погляди на Настю. Тільки їй байдуже. Кохає колишнього чоловіка. Якби повернувся, мабуть, простила б.
Марина ж не збирається відпускати Степана. Й шкoдує, що не запитала бабу Якилину, чи довго триватиме її заміжжя. А зараз цей вродливець належить їй. І Марину не цікавлять криві людські погляди та пересуди. Бо, хоча в містечку кажуть: «любов зла…», перефразовуючи вислів трохи на інший лад, жінки й дівчата навідуються до її оселі. Й начебто не вірять в Маринині чари. Думають, може, байки то все. Але ж Степан… Хіба міг він просто так залишити красуню дружину заради вiдьми, та ще й такої негарної? І приходять до Марини у пошуках долі, а дехто – окрайця грiховного щастя.
