Коли свекруха нам ключі від своєї квартири на весілля подарувала, я думала що стану господинею у власному домі. Наївна! Хазяйнувала то я, а от господинею була свекруха і часто приїздила, аби це довести. Та сталось те, після чого моя свекруха до нас приїздить тільки на свята, та й то рідко.
На наше весілля мама чоловіка на таці піднесла ключі від своєї квартири. Люди хлопали захоплено, а я була щиро здивована, адже мови про таке до свята не було. Виявилось, що Наталя свиридівна в село переїхала віка доживати, а от ми молоді лишились би господарями її квартири у столиці.
Я з ентузіазмом взялась за облаштування “нашого” гніздечка. Та мою завзятість лагідно і ненав’язливо Наталя Свиридівна спинила. Виявилось, що ми могли робити все під себе, але кожну деталь потрібно було узгодити із нею і отримати схвалення.
Шпалери, меблі. навіть техніку. Все що ми купували, чи планували придбати мусила оглянути свекруха спершу. навіть тюль і ту вона мені з вікна зняла. бо та була надто “густа” і сонячне світло не проникало в кімнату і не висушувало кутки. Що б то не означало. але тюлі мої на вікна не повернулись.
Те ж стало і з холодильником, який був надто важкий і іг протиснути на лінолеумі дірку. Але стало ще важче. коли той ремонт скінчився і свекруха стала навідуватись просто так. а по факту – перевірити яка то з мене господиня в її хаті.
А вже коли у нас двійня з’явилась, то ве мала Наталя Свиридівна приводу для жалів та повчань. там пил, там розводи, вікна не помила, в тарілці каша засохла а у ванні невипрана сорочка чоловіка. Слухала не тільки я, а й моя мама і чоловік мій, бо їй треба було висловити своє невдоволення мною усім. Ну а як? Вона ж нам квартиру подарувала, а я така невдячна і не можу її в порядку тримати.
А одного дня, саме коли дітям було по півтора року, занедужала я та так, що на три тижні у стаціонар потрапила. ніхто не міг залишитись із дітьми, тільки свекруха.
Перші дні вона мені телефонувала і в тому потоці слів розібрати не можна було, бо ж виявилось, що діти активні і що за ними потрібно було не тілки назирці ходити, а ще й встигнути погодувати, випрати і прибрати.
Як вона хлипала, коли ввечері малі вже поснули, а вона лиш і поїла за цілий день, коли чоловік мій з роботи прийшов:
— Сказала сину, що прибере за дітьми хай сам, бо я скоро Богу душу віддам від утоми.
А я з кілочка:
— От добре, що малі з вами бути можуть. Мене на роботу давно кличуть, то ви якраз і залишитесь із ними.
І так я взялась те говорити часто, що на момент моєї виписки свекруха вже сиділа в селі і придбала так корову і свиней.
— ти ж знаєш, я ж з радістю. але не можу – он скільки худоби. на кого залишу?
Тепер Наталя Свиридівна у нас буває дуже рідко. Приїздить на кілька годин і то похапцем. занесе торби домашніх наїдків, погляне на малих здалеку, запитає. як справи і в двері. Вже їй порядки не цікаві і не хвилює надто “густа” тюль.
А всього і потрібно було, що на моєму місці побути.
Головна картинка ілюстративна.
