А далі я стану бабусею?
Бабусею?
Такою як моя?…
Бабуся Віра…
Найкраща у світі бабуся, найдобріша і наймудріша! Я не буду згадувати дитинство з усіма атрибутами літа, коли вона прикладала мені до ніг спориш, відлякувала сусідського пса і грозилася Дімці…
Вона витягла мене з такої бездни відчаю дорослого життя, що й не переказати і здавалося нічого для цього не роблячи, просто слухаючи і зігріваючи мене турботою.
Саме до неї я побігла після розлучення з Романом, який сказав, що я вже не та і нема чого на мене витрачати своє життя.
Я не виходила з дому і нікого не хотіла бачити, не мала бажання виливати душу подругам, аби вони позловтішалися.
В темній-претемній кімнаті з темними-претемними думками мені засяяв спогад з бабусею і різдвяною зіркою привів мене до неї.
Я стояла у неї на порозі і плакала в її обіймах, а вона все слухала і слухала…
Запарювала мені липи, відкривала бурштинового кольору грушеве варення і кутала мене в пухову ковдру.
Не знаю за який час я відігрілася і вийшла на вулицю – там буяло літо, синіло небо і сонце відблискувало в річці, моїй річці дитинства, тихій і могутній. Я купалася, мов дитина, грілася на сонечку до червоного і лупила на собі комарів і ставала з кожним днем все щасливішою і щасливішою…
Вдень ми крутили варення, робили закрутки, а ввечері виходили в нічну прохолоду і співали… «Ніч, яка місячна, зоряна, ясная…». Під цими вічними зорями що таке Роман зі своєю любаскою? Тільки мить…
Як і я… Тож треба набутися, надихатися, насміятися…
Все літо проминуло, мов одна мить. Приїздив син і допомагав викопати картоплю, ми пакували великі сумки, щоб їхати в місто, але я відчувала, що не хочу і ще не можу.
– Дитино, їдь, як не зможеш, то я тебе завжди чекаю, – казала бабуся Віра і обіймала мене.
Я поновилася на роботі, бо зараз у кожного нерви, вичистила квартиру і почала жити сама, як баба Віра. Я знаю, що її сила була в ні самій, а не в надії, що хтось замість неї щось зробить і ощасливить. Вона раділа з того, що є – горобець до хати залетів – радість, метелик пролетів над головою – радість, бузок зацвів – радість…
Я теж хотіла навчитися бути сама і собі, щоб ніхто і ніщо не виводив мене з цієї рівноваги. Звичайно, що я ще цього стану просвітління не досягла, але я маю на кого орієнтуватися.
На весну я знову була в бабусі, допомагала з городом і відпочивала серцем. Не знаю, як описати той стан, коли ти фізично дуже втомлений, але на душі просто абсолютний спокій. Ти йдеш з поля і кожен крок – це відпочинок…
А потім я зустріла на полі Толика… Обмінялися поглядами і усміхнулися, а далі все якось саме, чесне слово!
Він теж приїхав до матері і заліковував душевні рани, почали спілкуватися. А через два роки ми одружилися!
– Моя молода дружина, – представляв мене всім Толик, а я тільки реготала, бо яка ж я молода в п’ятдесят?
Бабусі тоді вже не стало, але я вірю, що вона бачить моє щастя.
І ось життя докотилося до цієї події, що я вже маю стати бабусею! Якщо так, то я буду просто найкращою в світі, щоб до мене приходили з усіма проблемами і здобутками, щоб зі мною було тепло і радісно, а ще краще – спокійно і впевнено.
– Сину, знаєш, я тут подумала, що онуків я буду забирати на літо в село до бабусі Віри, буду варити вареники з вишнею, картоплю з печі…
– Мамо, ми ще пожити для себе хочемо, – вигукнув син.
– Та я розумію, просто ти знай, що в мені вже прокинулася бабуся! Найкраща у світі бабуся!
Фото Ярослава Романюка.
