fbpx

Коли сина мого не стало, я невістці пообіцяла в усьому її підтримувати, адже у неї на вихованні двоє діточок залишилось. Однак, схоже, що Марина на те, що “допомогти і підтримати” у нас із нею поняття абсолютно різні, адже минуло п’ять років і я вже готова навіть онуків не бачити, аби лиш не чути щодня голос Марини у трубці

Коли сина мого не стало, я невістці пообіцяла в усьому її підтримувати, адже у неї на вихованні двоє діточок залишилось. Однак, схоже, що Марина на те, що “допомогти і підтримати” у нас із нею поняття абсолютно різні, адже минуло п’ять років і я вже готова навіть онуків не бачити, аби лиш не чути щодня голос Марини у трубці.

Мій покійний син Петро, пішов із життя надто рано – 25 лиш виповнилось. Залишилась Марина – невістка моя, вдовою, а двійко діток напівсиротами.

Важко було усвідомити, що таке сталось, адже ще вчора Петро був активним, будував плани, закупив продукти, домовився зі священиком про те, коли охрестимо меншого Павлуся, а на ранок не прокинувся.

Коли ми із сином прощались, я невістці пообіцяла, що в усьому її підтримуватиму і з дітками буду допомагати. Мені, як нікому відомо, як то самій дітей на ноги ставити, адже свого часу сама ростила п’ятьох.

Живемо ми із Мариною у сусідніх селах. І не минуло й сорока днів, як прийшла вона до мене по гроші:

Читайте також: Тобто “не згодна”, – дивиться на мене донька здивовано, – Ти що мамо? Як так? Ти про мене, про мене ти подумала? Яка це мама рідна не бажає щастя своїй дитині? та інша б усе зробила би, якби донці такий шанс випав. А ти? Чи ти ніколи мене не любила?

— Валюша хоче самокат, такий як у подружки її. Я б придбала, але звідки в мене стільки грошей? Одна надія на вас, бабусю.

Тоді я вийняла і дала півтори тисячі, адже дуже мені шкода дитини було. Зрозуміло, що Валюша хотіла б бути такою, як усі і мати те, що мала подруга. Був би Петро живий, хіба б виникло таке питання.

Але як виявилось пізніше, то був лиш початок. Потім прохання посипались на мене дрібним горохом: одяг взуття, поповніть інтернет, мобільний, дайте на гурток, хочемо у місто у парк розваг.

Я мала відкладені гроші, але уже за рік вони просто розтанули. Усе пішло на те, аби задовольнити прохання моєї невістки. У мене ще четверо ж дітей і дев’ятеро онуків, але дійшло до того, що діти мені давали гроші, адже я всю пенсію віддавала Марині.

П’ять років минуло і я розумію, що більше не витримую. Вчора вперше відмовила на чергове прохання Маринки, а вона в сльози:

— Я одна у цілім світі. Невже родина мого чоловіка покійного нас покине у такий час важкий. Вас там так багато, а ви онукові кросівки придбати відмовляєтесь? І після цього ви хочете, аби діти вас бабусею кликали?

Може я собі чогось і надумала, може вона тгго сазати й не хотіла і у ній справді говорить крайня нужда, але що то було?

Виходить, якщо я не допомагатиму, не утримуватиму, не виконуватиму усі бажання, то я й бабусею не можу називатись?

У цьому роль бабусі, хай, навіть і покійного тата?

Сьогодні зателефонувала Марині і сказала, що більше нічим їй допомогти не зможу. Подарунками дітям до свят – так, але не більше.

Знаєте, я готова уже не бачити онуків, аби лиш не чути голос невістки у телефоні щодня із вічним “треба”.

Можливо, я колись і пошкодую про своє рішення, але поки вважаю, що вчинила вірно, Ну хіба ж ні?

Марта К.

23,09,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page