— Тобто “не згодна”, – дивиться на мене донька здивовано, – Ти що мамо? Як так? Ти про мене, про мене ти подумала? Яка це мама рідна не бажає щастя своїй дитині? та інша б усе зробила би, якби донці такий шанс випав. А ти? Чи ти ніколи мене не любила?
Я тільки усе це в лютому розпочалось, моя донька разом із двома дітками малими виїхала із подругою до Німечии. У Алінки, подруги моєї доньки, там уже який рік брат проживає. Тож він одразу їх у себе оселив і в усьому допомагав.
Півтори року моя донька там побула, а це додому повернулась. Не знаю. як так, але з усіх садочків де були мої онуки їх виключили. Більше того, почали розбиратись, як так, що дітки не можуть у колективі знаходитись. Чомусь, те що вони із іншої країни, те що мови не знають не враховувалось. Хтось донці порадив, якщо має можливість їхати додому, бо випадки різні там бувають, краще в Україні жити із ними, ніж там, але без них.
Була моя донька вдома тижні зо два і знову у Німеччину подалась, але на цей раз сама. Говорила мені тоді, що потрібно вирішити питання із документами. речами. За два тижні повернулась, але бачу, що щось із нею не те. Ходить сама не своя, телефонує їй хтось постійно а вона вибігає із хати, аби побалакати.
Виявилось, що у доньки моєї у Німеччині увесь цей час був кавалер. Я зраділа спочатку, питаю. як отого німця звати, а виявилось, що то теж біженець, але з однієї із арабських країн. Живе у гуртожитку, сам ледь животіє, але любов є любов.
Так от, почала моя донька просити у мене, аби я з дітьми лишилась, а вона б у Німеччину повернулась на роботу:
— Я їх за рік два заберу до себе, поки ну ніяк я не влаштуюсь із ними двома. Жити маю де, але ж у садок не беруть їх, як мені на роботу піти. А так, буду тобі євро пересилати. Ти й не помітиш, як час збіжить. а я гроші відкладу, потім уже на все готове їх до себе привезу.
Звісно, я одразу сказала “ні”. мені нині 65, з колінами негаразди, із паличкою дибаю. Діти малі, активні обоє, попробуй дожени. Та й обійти обох треба а я все більше сиджу. А занедужають? тоді хоч сядь та плач. зі своїми ради давала, а це ж ніби і свої, а не свої ж.
Донька в сльози, каже, що я її не люблю, не хочу їм добра. Говорить, що за такий шанс хапатись треба і впустити його буде просто нерозумно.
Я розумію, що багато в чому вона таки права. Й справді час не той, аби такими можливостями розкидатись, але…
Такі у мене сумніви нині, такі сумніви. Може спробувати й справді, скільки того часу, всього рік?
А якщо не потягну, не впораюсь? Як тоді?
А якщо відмовлю? Що тут доньку мою чекає. чи знайде вона роботу?
Як бути, підкажіть?
20,09,2023
Головна картинка ілюстративна.
