Я ніколи не була скнарою. За будь-якої можливості завжди готова поділитися знаннями, фінансами та порадою. Завжди була чуйною до людей. Як показала практика, не варто допомагати всім підряд. Деякі люди просто цього недостойні.
Мій чоловік має далеку родичку. Правду кажучи, мені вона ніхто, але в неї троє дітей і я віддаю їй речі з нашого сина з моменту його появи на світ. Незважаючи на міру спорідненості, ми завжди дарували її дітям подарунки на свята.
На початку сімейного життя я намагалася підтримувати з нею добрі стосунки, але взаємності не побачила, тому я теж перестала робити кроки назустріч.
Коли усе це почалось, вона хоч і живе у відносно спокійному регіоні, а все одно подалась за кордон. Перший час була в Польщі, за місяць уже в Канаду поїхала, звідти перебралась до Німеччини.
Скрізь їй не так і не те було. Кілька разів навіть мій чоловік їй гроші передавав, адже вона гірко плакала, що на квитки не має і обіцяла, що її чоловік усе поверне. Ми розуміли, що то лиш слова, але все одно допомагали. Шкода дуже діточок було. Їх вини у такому точно не було.
І ось, два місяці тому Світлана повернулась в Україну. Сказала, що з дітьми там не виживе, але й тут більше не збирається жити зі своїм чоловіком. За її словами життя за кордоном їй відкрило очі на все. Я тоді ще дуже здивувалась її кроку такому, адже у неї батьків немає уже, а жила вона в домі чоловіка. От куди вона мала податись?
Зрозуміла я її план, коли на порозі нашому побачила. Якось враз я все усвідомила і думала двері зачинити зразу, але там же дітки були, а на вулиці -10. Пустила “погрітись”.
Три тижні вона у нас пожила. Активно вигляд робила, що шукає роботу, але фактично ішла кудись на половину дня і поверталась ні з чим. Чи то в парку гуляла, чи що.
А тиждень тому я повернулась додому і побачила записку на столі. Діти грались у кімнаті самі по-собі а в записці було написано, що Світлана поїхала за кордон, куди її викликали терміново на роботу. Діток, вона на два три місяці поки в нас залишить, але обов’язково забере коли влаштується. А ще у неї до мене прохання є – нічого її колишньому не казати. Мовляв з ним життя у неї немає, а так вона і собі і дітям майбутнє достойне забезпечить.
У мене в голові усі ці каруселі-фокуси просто не вклались. Набрала маму чоловіка, а та виявляється, про все вже знала і саме з її поради Світланка до нас тоді приїхала. Вона розповіла, що чоловік мій також усе знав і просила мене увійти в положення і допомогти Світлані, бо сімейне життя у неї ніколи медом не було, а батьків рідних у неї немає. А не казали мені, бо я б не погодилась.
Наступного ж дня видзвонила чоловіка Світлани і все розповіла. Чоловік мій як почув, так таку бурю у домі зчинив. Мовляв, я права не мала і повинні ми були Світланці допомогти, бо вона одна з трьома діточками і все робить, аби вижити і жити достойно.
Світлана також мене набрала, вона вже у Польщі на той момент була. Та узагалі слів не підбирала “я тобі найцінніше довірила. а ти так”.
Цікаво, що нікого окрім мене сам учинок Світлани не дивує. Усі нині обурені моїм. Мовляв, як так, чому не підставила плече “сироті” у такий час важкий.
Серйозно? Ви б мовчки усе це проковтнули. Взяли б на себе таку відповідальність.
Жанна К.
11,02,2023
Головна картинка ілюстративна.
