Коли уже сили були під кінець, я зателефонувала доньці у Німеччину. Надія була на те, що вона або до себе мене запросить, або допоможе мені із житлом тут. Все ж я її мама, повинні ж бути в неї почуття. Ольга вислухала мене мовчки, у трубці щось клацнуло і зв’язок обірвався. Потім прийшло повідомлення: “надіюсь, ти зрозуміла, чому саме у тебе така доля. Прощавай, мамо”.
Першого свого чоловіка я дуже любила і поважала. Так, характер у нього був міцним, він і за комір заливав гарно, але для мене то було не важливо. Мій Леонід був єдиним таким чоловіком у всьому білому світі. І я знала, що він мене також любить, хоч і показує це по-своєму.
Перш ніж чоловіка мого не стало, ми із ним стали батьками двох прекрасних синочків, які були викапані татусик. Я їх і назвала в честь чоловіка. Він Микола Арсенович, то й діти Микола і Арсеній.
Своїх чоловіків я обожнювала на руках носила, але одного дня накрила нас чорна звістка. Чоловік мій Миколка у засвіти пішов. Вони із друзями у гаражі відпочивали, Було холодно ввімкнули в авто пічку. Ну і все, овдовіла я враз.
Через сім років я лиш заміж вийшла, та й то не з любові великої. З другим чоловіком у мене донька з’явилась Оля. Не знаю чому, але сини мені ближчі були завжди. Коли ми із чоловіком надумали розлучатись. одразу сказала, що донька із ним буде. Вона до нього була прив’язана та й куди троє дітей у двокімнатній квартирі? Та й як я сама трьох підійматиму?
Сини виросли, одружились, але дружини у них були не надто хороші. Швидко обоє знову стали холостяками і переїхали до мене.
Але якщо дітьми вони мирно жили, то тепер я ради із ними дати не можу. ні старший, ні молодший роботи не мають. Я підробляю, аби лиш було чим їх нагодувати, адже пенсії не вистачає. Але вони часто невдоволені таким станом речей. Все намагаються одне одного із дому виселити, аби мені легше було.
І от подумала я про доньку свою після чергової ночі безсонної. Наскільки я знала у молодшої доньки життя склалося благополучно – вона залишилося жити за кордоном. Має гарну роботу.
Спало на думку, що саме Оля могла б поліпшити моє становище на старості — купити мені маленьку квартирку, (її доходи дозволяють такі витрати), або забрала б мене до себе. Зрештою, я ж її мама а нині можна виїхати легко.
Однак, Ольга слухати мене не стала. Вірніше не так: вона вислухала, але ніяк не відреагувала. Лиш написала що я маю розуміти, за що доля зі мною так вчинила і що я отримала саме те, до чого прагла.
От так у свої 72 я мушу жити у таких умовах через доньку свою.
Мені цікаво, невже у неї взагалі ніяких до мене почуттів немає? Невже вона не розуміє, як мені важко?
04,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
