fbpx

Коли в їхньому сімейному «човні» з’явилася пробоїна? Напевно, коли він почав добре заробляти. Клієнти круті, великі гроші, красиве життя. Все це закрутило йому голову, йому почало здаватися, що він всемогутній

Дощ майже закінчився, і Олександр, закинувши голову, із задоволенням вдихав свіже повітря. Над мокрими дахами сяяла веселка. Колись бабуся розповідала: той, хто пройде під веселкою, стане щасливим. Скільки разів, ще хлопчиськом, Сашко намагався це зробити… Може, ризикнути зараз?

Боязко озираючись, чоловік швидко пішов по вулиці, не відриваючи очей від небесного дива. Ще трохи… туди, де за семиколірним маревом таке привабливе щастя, без якого не жити…

— Під ноги дивись, роззяво! — поштовх в плече, сердитий окрик за спиною. Літня жінка крутить пальцем біля скроні, з її сумки на асфальт, як курчата на волю падають жовті яблука.

— Ну, що вирячився? Задер голову і пре! — жінка з жалем дивиться на яблука і зітхає. Чиїсь ноги по яблучному золоту — хрясь і вся чарівність літнього дощу зникає. Зникає і веселка, залишивши лише маленький уламок над самим горизонтом. В калюжі розпливаються шматки яблук, один з них прилип до черевика Олександра.

«Ось і все», — він зі злістю штовхає шматки ногою…

…Тиждень тому від Олександра пішла Олена. Розлучилися вони вже давно, але продовжували жити разом, створюючи ілюзію благополучної сім’ї: він, вона і донька Юля. У кожного — своя кімната, свої інтереси, свої проблеми. Але Олександр наполегливо чіплявся за минуле і йому цілком вистачало спільних вечорів перед телевізором, спільних застіль на свята. Ця ілюзорна соломинка тримала на плаву, вселяла надію. Олена залишалася для нього єдиною жінкою на світі — коханою і бажаною. Та й донька Юлечка, як світло у віконці. Більше нікого.

Коли в їхньому сімейному «човні» з’явилася пробоїна? Напевно, коли він почав добре заробляти. Клієнти круті, великі гроші, красиве життя. Все це закрутило йому голову, йому почало здаватися, що він всемогутній. Сашко взявся пити, захотілося незалежності, свободи…

А Олена все терпіла, тільки ночами давала волю емоціям. Потім був суд… Колючі слова і звинувачення він вислухав мовчки, підписав якісь папери і того ж вечора набрався так сильно, як ніколи. Ліг у передпокої, як тільки поріг переступив, а Олена навіть оком не моргнула, тільки стисла губи і пішла в кімнату. Якби вона тоді спробувала його присоромити, може, б у ньому й прокинулася совість, але слово «свиня» пробудило в Сашкові інше почуття.

— Ну і грець із тобою! — від сварки стало легше, і він, насилу піднявшись на коліна, вигукнув їй у спину,— Ось знайду собі жінку, кращу за декого…

Звісно, про іншу жінку він ляпнув зопалу, але випивати продовжив щодня, а потім сідав перед дверима колишньої дружини і скиглив всю ніч, як собака. Був момент, коли у нього раптом з’явилася примарна надія, що все владнається — серце підкосило його так раптово, що навіть Олена злякалася. Саша дивився, як метушиться його колишня дружина, і думав: — Не може бути, щоб вона ось так переживала через чужу людину! Невже вона ще…

Але через два дні Олена заявила:

— Давай роз’їдемося, я не можу більше так.

Це прозвучало, як грім серед ясного неба, як обухом по голові, і Сашко не стерпів:

— Нічого не вийде, люба, це моя квартира! Не подобається, тебе ніхто не тримає — де вихід знаєш!

Сказав і аж перелякався: раптом Олена збере речі і справді піде? Разом з Юлькою… Що тоді буде з ним? Але Олена не зникла, просто перестала його помічати, а в її погляді Сашко тепер бачив таку неприязнь до нього, що аж самому ставало зле.

Так вони і жили в стані чи то мовчазної війни, то чи тимчасового перемир’я, допоки в Олени не з’явився інший чоловік. Олександр про це відразу здогадався, та й вона не приховувала щасливого обличчя.

Вперше виникла думка — покинути цей світ, залишивши прощальну записку, щоб Оленка розкаялася і зрозуміла, нарешті. Зрозуміла що? Вона давно викреслила його зі свого життя, і Сашко з сумом усвідомлював власну безпорадність.

— Вона зрозуміє, повинна зрозуміти, що у нас донька, що я не можу без неї! — важко стукав він у зачинені двері Олениної кімнати і плакав. Але за дверима було тихо.

Влітку Олена з донькою поїхала на південь. Не одна, з цим Андрієм.

— Подивимося! — сміявся Сашка, коли дізнався, що «залицяльник» молодший за неї на п’ять років, — Що може цей малий? Запудрив Оленці мізки, запаморочив голову. Нічого, я почекаю, отямиться, прибіжить назад!

Перші дні самотність зводила його з розуму. Гортаючи старі альбоми з фотографіями, Сашко згадував Олену. А, коли його охоплювала туга, він відкривав шафу і, занурившись обличчям в її халатик, беззвучно плакав. Потім емоції вщухли, захотілося жити, захотілося зробити щось таке, щоб Оленка, повернувшись з півдня, ахнула і кинулася йому на шию…

— Безглуздя, звичайно ж, нікуди вона не кинеться, — мрійливо посміхався Сашко, здираючи старі шпалери, — Але помітить і скаже… А що ж вона скаже?

Олена і Юлька повернулися в кінці літа. Сашко не очікував їхнього повернення і ще не закінчив ремонт. Як бовдур, стояв він посеред кімнати, тримаючи в руці ганчірку, вода з якої стікала прямо на підлогу. «Вони повернулися, повернулися!» — калатало серце. І це було найголовнішим.

А потім сталося непоправне. Увечері Олена залишила доньку і пішла. Вночі тривожний телефонний дзвінок розбудив Олександра. Чийсь голос повідомив, що Олена потрапила в автопригоду, що зараз вона в лікарні, але справи кепські. «Вам знайомий Микитин Андрій?» — питав незнайомий суворий голос?

До чого тут Андрій… Що, вони були разом? Не стало? Та ні, мені немає до цього діла… Що з Оленкою? Гудки… повісили слухавку.

«Тримайся, щоб не залишити мене!» — Сашко повторював цю фразу, немов якесь закляття, а сам квапливо одягав штани, намагаючись вгамувати тремтіння. — «Тримайся, як же я без тебе?»

До Олени його не пустили, але по обличчях лікарів Сашка зрозумів — вона тримається, поки що тримається.

І знову він залишився один, він боявся повертатися в порожню квартиру. Юлю забрала до себе бабуся, а він… нікому немає до нього діла. Він уявив своє життя без Олени, і йому знову захотілося забутися до нестями, щоб витіснити з душі страх! Заповнити цю порожнечу!

Молоденька гарненька дівчина підсіла до нього за барною стійкою:

— Може пригостиш панянку, кавалере! — вона крутила в руках келих і мружила нафарбовані очі.

— Вип’єш зі мною? — не чекаючи відповіді, Сашка хлюпнув з пляшки в її склянку і раптом запропонував, — Продовжимо у мене?

Три дні він не відпускав Анюту ні на крок і не підходив до телефону. У шаленому забутті зникли і почуття, і туга за Оленою. Зрештою, хто вона йому? Так, чужа жінка, співмешканка… Якщо з нею і все гаразд, яке йому до цього діло? Життя триває, а молода Анюта, ласкава, як кішка. Ні, у кішки самолюбства більше, ніж у цієї дівчини. Ну і нехай! З такою дружиною він відчує себе господарем, чоловіком.

Якось само собою вирвалося:

— Виходь за мене заміж!

І її вирячені очі:

— Ти серйозно?!

— А як же ж! — хмикнув він. — Сьогодні ж переїжджай до мене, а розпишемось потім. Ось побачиш, все буде чудово! — як же ж хотілося Сашкові повірити у цю ілюзію, як же ж хотілося …

Увечері, коли вони з Анютою святкували заручини, подзвонила Евеліна сестра. Її голосіння і схлипування дратували, так і кортіло гукнути в слухавку:

— Ну, вижила, і чудово! А я її поховав, розумієте? По-хо-вав! Як і свою велику любов до неї! І дайте мені спокій!

Але він не сказав, а скоромовкою пробубонів:

— Я одружився, можете мене привітати.

На іншому кінці запанувала тиша, щось брязнуло, і почулися гудки. Все. А Олену він витре з серця назавжди. Інакше йому кінець.

Нове життя не клеїлося, хоча Анюта намагалася бути хорошою дружиною. Так, вони розписалися, але без будь-якого застілля, без наївного весільного маршу. Навіщо? Все це вже було. Іноді Сашкові здавалося, що даремно він одружився, але після що вже тепер, та й ситий він любов’ю, дуже ситий!

Півроку минуло непомітно, він знаходив порятунок в роботі і жодного разу не замислювався над тим, як вони будуть жити, коли повернеться Олена.

Вона повернулася, мовчки пройшла в свою кімнату і закрилася на ключ. Сашко мало свідомість не втратив від жалю до цієї жінки на милицях, вже далеко не схожої на його колишню Оленку. Згорблена тінь з запалими очима, в яких горіли гордість і недоступність. І… така бажана!

Спочатку Саша жив, як уві сні — вона поруч, але до неї не можна підійти. Він крутився!

Іноді він ставав мимовільним свідком сцен.

— Коли ти вже заберешся, тепер я тут господиня! — шипіла на кухні його нова дружина.

— Мені нікуди йти, — спокійно і тихо відповіла Олена, — ти краще б так не хвилювалася у твоєму стані шкідливо хвилюватися.

Почувши ці слова, Сашко оторопів: в якому ще такому стані? За всіма цими подіями він і не помітив округлу фігурку дружини, а новину про те, що вона при надії, сприйняв, як ще одне випробування долі: тепер її вже не проженеш, тепер уже пізно. Життя перетворилося на дивний сон: Анюта не соромилася пащекувати до Олени і Юльки, демонстративно розігруючи роль господині, переставляла меблі і запрошувала гостей.

— Але ж все могло бути інакше, — думав ночами Сашко, проклинаючи себе за слабкість і боягузтво. Це він відмовився від Олени, підвів її, коли вона лежала в лікарні, привів в будинок іншу жінку. Тепер пізно, навіть якщо вигнати Анюту і на колінах благати про прощення, все одно Олена не пробачить.

Не зломлена, все така ж горда… Що ж він накоїв, як міг відмовитися від нехай і примарного але щастя: можливості жити з нею під одним дахом, бачити її. А тепер сам!

…Олена пішла раптово. Після роботи Олександр повернувся додому, а там порожньо: нікого, навіть записки немає. Вперше за всі роки кімната Олени була розчинена, ще витав у повітрі слабкий запах ліків. І це було… все.

— Де вона? Ти її прогнала? — він підскочив до дружини.

— Звідки я можу знати, куди ця бідолаха звалила? — посміхалася та. — У притулок, мабуть, якийсь пішла. Туди їй і дорога!

Але Олександр вже не слухав. Він зрозумів, що назавжди втратив найдорожче, що тільки було у нього в житті і що тепер його спіткала самотність.

***

Сашко все ще стояв посеред вулиці і дивився в небо. Десь над мокрими дахами блиснув уламок веселки і погас.

— Бовдур, який же я бовдур. Востаннє ледь чутно прогуркотів десь далеко грім. Олена…

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page