Віктора я знала давно, колись разом працювали на одному підприємстві, далі він перейшов в інше місто, а я залишилася на місці. З особистим життям у мене не складалося чомусь, наче й не погана на вигляд, а все того щастя омріяного нема.
Пройшло кілька років і він повернувся до нас знову, навчав нові кадри, а я ж в їдальні працюю, то й чую, як він колегам розказував, що втомився в гуртожитку жити та ось ці харчі їсти.
– Не в тому я вже віці, щоб отак мотатися з міста в місто, не той мій шлунок, хоч мені й тридцять сім, але вже я звик до комфорту. Знаєте, які моя дружина пиріжки пече? Відірватися не можу.
А я в той момент якраз розсталася була з одним кавалером і подумала, що цього можна на пиріжки й приманити. А що? Я його знаю, він чоловік непоганий, роботящий. От і почала йому смачненьке подавати, а там і запросила нормальну ванну прийняти, бо знаю я ті гуртожитки. І отак він розм’як після ванни, а далі я ще й вечерю приготувала.
Думала, що от він у мене вже в кишені. Але через два тижні, як і було передбачено, він вернувся до своєї дружини і більше чути не давався.
А я зрозуміла, що при надії. Це була моя перша дитина в тридцять п’ять років, тому я вирішила, що зроблю все від мене можливе аби дитина отримала батька.
Спитаєте, чому я лише через тринадцять років сказала Віктору, що у нього є син? Відповідь проста, але ви мене може те не правильно зрозуміти. Я мама і я робила все можливе від мене аби моя дитина жила щасливо, тому й вчинила так.
Коли дружина Віті сказала йому:
– Ти не можеш бути батьком, тому не знаю, чия то дитина перед тобою.
Я хоч і здивувалася, бо ж бачила я на світлинах в мережі, що він має двох доньок. Мій Павлик і справді був не від Віктора, я одразу зрозуміла, коли його вперше побачила і намагалася налагодити стосунки з тим чоловіком, але все йшло не так як я хотіла – Святослав давав гроші на сина, але категорично відмовлявся женитися. Отак я прожила з ним одинадцять років, як він собі знайшов іншу і спокійно мене з хати попросив, бо я на яких правах була? На ніяких. І ось тут я почала шукати, як мені сина на ноги поставити і випадково в стрічці на очі попався Віктор і ось тепер мій син був трохи на нього схожий, тому я йому написала, що він чудово живе і не знає, що його дитина не має ні такого гарного відпочинку, ні нового планшета.
Віктор пересилав мені гроші ці два роки і я чудово жила. Він казав, що має заміський будинок, машину, квартиру…
Коли він опинився в лікарні, то написав мені, що хоче попрощатися і щоб я привела малого. Я так і зробила, аж тут його дружина говорить другу частину промови, яка мене просто дуже спантеличила:
– Ти думаєш, що у нього щось є? Нічого нема! Будинок на мені, бо це моїх батьків, а ми його просто відремонтували. В квартирі є його частка, як і моя, і двох моїх доньок, так само я претендуватиму на половину машини і хай її розділять навпіл на металолом, але я тобі свою половину не віддам!
От тобі й маєш, знову нічого не вдалося. Я ж не з якимось злим умислом, зрозумійте, тим більше, що Віктор видужав і наче той огірочок, просто я маю своїй дитині забезпечити майбутнє. А як це зробити з моєю зарплатою? Та просто ніяк! Впевнена, що ви так само вчинили б на моєму місці.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота