Коли я на продаж виставила татків автомобіль, до мене одразу зателефонував дядько наш рідний: “Ганю, вважаю, що те авто ти повинна мені віддати, адже фактично, воно моє. То твій тато дуже несправедливо вчинив тоді, але ти, я надіюсь, не він”.
За пів року після того, як не стало мого тата, ми із чоловіком поїхзали в село, аби розпорядитись його майном. Ні братів. ні сестер я не маю і після того, як батько у засвіти пішорв фактично сиротою на цім світі лишилась.
Покупець на дім був уже у нас, нам залишалось, лиш меблі і деякі речі, що не потрібні були новим господарям, розпродати. Ну і таткову гордість доведеться продати – жигуль, на якому і кілометру пробігу немає.
З тією машиною у наш рід прийшов розбрат. Добре пам’ятою той період, усеньке село на вухах стояло. дядько, тоді, навіть до суду звернувся. А все через свою жадібність.
Була справа у дев’яності роки. З грошима тоді усім скрутно було, але наш завод таки працював і люди, зай і на пів року раз, але бачили гроші, тобто, жили ми скромно, але не бідно. дядько ж наш був головним інженером заводу і мав дуже гарний “лівак”. Керівництво знало про це, але йому все прощалось, надто хорошим спеціалістом був.
Так от. Хоч дядько і жив заможно, але дуже любив прибіднятись. У нього і снігу зимою не можна було випросити, навіть бабуся моя. його мама не раз за це на нього гримала. на всі сімейні свята він приходив не з подарунком, а з лотерейним квитком. Типу виграш і буде твоїм подарунком від мене.
Звісно, що ніхто нічого не вигравав, а дядько ніби як і не з порожніми руками прийшов. Уявіть здивування усіх, коли мій тато на свій день народження завдяки отриманому від дядька мого лотерейному квитку виграв новеньке авто. Ми всі раділи, от тільки дядьку було не до радості.
Він тоді таку бурю робив. таке говорив. Він щиро вважав, що ми повинні те авто йому віддати, адже то він той квиток придбав. Потім уже хотів аби авто було продано, а йому половину вартості. На вухах усе село стояло, навіть до суду він звернувся.
авто так нашим і залишилось, але на ньому мама батьку їздити заборонила, так ми на своєму Москвичеві старенькому і пересувались. За маминими словами, щастя від тієї машини не буде нікому, тому і замкнув її тато на довгі роки у гаражі.
І ось, коли з цілого роду лиш ми із дядьком і лишились, він мене з іншого міста набрав, аби я те авто йому повернула. Йому під вісімдесят. наскільки я знаю. він мало й рухається, але та машина йому спокою і понині не дає. Набирав він мене разів п’ять і це за останні кілька днів.
Якщо чесно. я вже й сама не знаю. що маю робити. До мене колекціонери звернулись, ціну за нього гарну дають, але у вухах все мамині слова звучать: “Не принесе нам щастя та машина”.
От і думаю, що тепер робити?
Продати і забути? Чи все ж віддати дядьку, адже ж жила я якось без того жигуля?
Що порадите?
18,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
