Аж дивно, що Олег мене впізнав через тридцять років розлуки.
Тоді, мені, юній студентці, кавалер з міста видавався просто принцом на білому коні. Гарний хлопець звернув на мене увагу і мені не треба було багато слів і приводів для того аби закохатися.
Його грубий характер я видавала за ревнощі, наказний тон як ознаку того, що він мене не хоче відпускати, а, отже, безтямно кохає.
Про те, що не треба домальовувати чоловікові рис я дізнаюся набагато пізніше. Але тоді, я вся була в почуттях, хотіла любити і любила. Коли Олег запропонував переїхати до нього, то я так зраділа, адже я вже за крок до найбільшого щастя – заміжжя.
Я наводила лад в його невеликій квартирі, де ремонт був ще певно при здачі в експлуатацію будинку, всюди емалева фарба: на вікнах, дверях і стінах, але для мене, то був просто рай.
Йшов час, але пропозиції руки і серця не було, я була в ролі дружини і старалася порадувати хлопця на свою стипендію смачними стравами, позичала в дівчат гроші, лиш би приготувати щось настільки смачне, після якого Олег не захоче мене нікуди відпускати!
Скільки маминих курей з’їв мій принц, але все було марне.
А потім я почала себе зле почувати і пішла до поліклініки і у мене виявили цікавий стан…
Я не знала як сказати хлопцеві, що у нас буде дитина. З одного боку це було чудово, адже це ж Його дитина, але з іншого – як я буду виглядати на весіллі?
Проте, слова хлопця мене таки вразили:
– Що? Яка дитина? Мама була права щодо тебе – ти на все ладна, лиш би з села в місто вибратися! Зі мною такий номер не пройде!
Тепер, через стільки років мені хочеться просто реготати, що цей хлопчина був такий переконаний, що його квартирка – то пентхаус чи що?
Отак я опинилася на вулиці і вернулася останнім автобусом в село.
Поки батьки виясняли, хто ж мене так неправильно виховав, то своє слово сказала бабуся:
– Діти – то втіха!
І отак я стала мамою одиначко і мені розкрилися очі на те, що не треба жити мріями, бо з рожевої хмаринки дуже далеко летіти на землю.
Через п’ять років я встигла й закінчити інститут, влаштуватися на роботу і знайти своє кохання. Мирослав був з села, роботящим і спокійним, спокійно сприйняв те, що у мене є дитина.
І ми отак потроху працювали, щоб все мати – достаток і дітей. У нас великий будинок в селі, але донька вирішила, що хоче жити в місті після навчання, тому ми вирішили, що вже досить їй знімати квартиру і купили їй власну. Найняли майстрів, щоб все зробили і ось така зустріч – Олег в ролі робочого відкриває очі моєму чоловікові, яка ж я насправді людина.
Мені аж в очах потемніло, бо як я могла з таким взагалі мати справу? Мене життя навчило добре, а його, бачу, зовсім не змінило, певно, все так думає, що жінки те й хочуть, що його сорок квадратних метрів.
– Я з села, чоловіче, – почула я голос свого чоловіка, – А тепер греби звідси, поки цілий.
Ми залишилися з Мирославом самі в відремонтованій квартирі і він мене обняв: «Як добре, що ти тоді пішла від цього живжика». Я щасливо розсміялася, бо тоді думала, що то кінець світу, а виявилося, що то Бог мене вберіг від біди. Моя донька не знає й досі, хто її тато і я не хочу їй казати, щоб ця істота не ходила та не просила у неї гроші, бо він може, як бачу.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
