fbpx
Історії з життя
Коли я прямо заявила, що мій котик для мене важливіший за племінника, то й уявити не могла чим усе скінчиться. Досі не розумію, як вони могли і сльози застилають очі

Хочу розповісти одну дуже складну для мене історію.

У мене був кіт. Взяла кошеням у заводчика, дбала про нього, він дійсно став для мене чимось більшим ніж домашній улюбленець. Моя сім’я не розуміла моєї прихильності до нього. Мама навіть говорила, що краще б я хоч для себе привела у світ дитину, чого з котом возитися? І підсовували мені постійно племінника, щоб я з ним бавилась.

Скажімо так, до племінника у мене ставлення було прохолодне. Коли він з’явився, мене активно намагались залучити до процесу його виховання. Звичайно ж, я допомагала сестрі. Але не з дитиною. Я прибирала, готувала їй їсти, адже жили ми в одній квартирі, виконувала різні доручення, але ніколи не сиділа з дитиною. Мені це було чуже і неприємно. Розумію, вона теж втомлювалася, і хотіла б побути трохи без малюка. Але цей привілей я залишала мамі. А повертаючись додому, із задоволенням дбала про свого кота. Ну не розумію я дітей. Не вмію навіть удавати, що їх люблю.

Одного разу, після того, як я не погодилась вийти з дитячим візочком на прогулянку, мама запитала:

— Для тебе що, кіт важливіший за рідного малесенького племінника?

Я чесно відповіла:

— Так! У племінника є тато, мама, дві бабусі і дідусі. Я ніколи і нікому не обіцяла і навіть не казала, що буду сидіти, чи допомагати з малюком. Я цього не хочу. А от кіт без мене не може і я його ніжно люблю.

Що тоді почалось, мати рідна. Матір до хрипоти доводила, що й мене якісь негаразди зі світосприйняттям і що я “повинна любити дитину”.

Але не це було для мене прикро. Те, що сталось далі, ось що я досі згадую зі сльозами на очах.

Я поїхала з дому, і так вийшло, що не змогла на ніч повернутися. А коли приїхала додому, мого котика не було. Мама сказала, що він злякався і шмигнув за двері. Я втратила землю під ногами. Кілька тижнів проплакала і шукала бідолаху де тільки могла. Цей кіт для мене був найближчою істотою на землі. Потім я познайомилась зі своїм чоловіком і переїхала до нього. У нас є діти, яких ми просто обожнюємо і купа домашніх улюбленців від мурах, до собак.

А нещодавно брат розкрив правду.

Коли я поїхала, мама, з сестрою просто винесли мого кота з квартири на вулицю. Вони вважали щиро, що саме ця тварина заважала мені бути “нормальною” і любити і приділяти час племіннику.

Причому, брат спочатку був згоден, але совість йому спокою не дає уже багато років, тому він і вирішив правду сказати, адже ж бачив, яка я ходила після зникнення улюбленця.

Тепер, навіть і не знаю, як спілкуватись з родичами. Це так низько з їх боку. Вони ж тоді мене втішали, знаючи що наробили. Усі ці роки посміхались і мило розмовляли зі мною, хоча тоді відібрали у мене найкращого друга. Залишили беззахисне створіння, яке не може про себе дбати напризволяще. І все чому? Навіщо?

До речі, я досі не знаю, що сталося з моїм вихованцем. Сподіваюся, його підібрали добрі люди.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page