Коли я ввечері після роботи зайшла у велику кімнату то просто заціпеніла. Мені мову відняло і з рук випала лійка з водою. Знадобилось кілька хвилин, аби осмислити що ж то я таке побачила. Сивого волосся додалось однозначно. А чоловік заходить задоволений: “Мама попросила повісити, тобі подобається?”.
Ми з чоловіком уже люди не молоді, обом далеко за шістдесят років. Але ще тримаємось. Я і він працюємо, в міру сил допомагаємо дітям. Звісно, вік інколи дає про себе знати, але ми намагаємось не звертати уваги.
У Арсена, чоловіка мого, у селі під Черкасами мама проживає. Марина Григорівна жінка хоч і у віці, але скажу я вам, тієї роботи, що вона робить я не подужаю.
Чи то люди тоді здоровіші були, чи то я ледача. Але це я далеко від суті відійшла. До недавнього часу Марина Григорівна жила в селі сама і натяку не було на те, що вона кудись збирається із рідної хати. Ми до неї часто приїздили на поміч, хоча усе що й могли допомогти, то у домі прибрати і на городі бур’ян. який знайдемо, посмикати. Мама мого чоловіка жінка міцна і все встигала робити сама. Ще й з собою нам гостинців давала.
А це якось мову вона сама завела про те, що вже й зима на носі. Сіла і сльозу пустила, як їй важко тут самій і сумно зимовими вечорами. Ото була одна подруга, так і ту відспівали нещодавно. Тепер ні побалакать з ким, ні якщо зле стане, кого на поміч покликати.
Ми з чоловіком одразу ж сказали, що до себе її заберемо. У нас квартира трикімнатна, для неї окремі хороми виділимо. Ніхто їй надокучати не буде, адже ми рідко вдома буваємо. А так і не лячно і спокійніше їй буде. Та й легше, все ж дрова не носити у плиті не палити. На тому й порішили.
І приїхала до нас Марина Григорівна минулої неділі. Раніше ж ніколи вона влітку не покидала своєї хати, а тут сама напросилась на гостину. І огірки їй вибирати не треба і кабачки не перезріють. на цілий тиждень на гостину приїхала.
Так ось, заходжу я одного дня після роботи у кімнату велику квіти полити. Сутеніло, я виморена світло вмикати не стала. Поглянула на стіну де раніше картина висіла і стала як укопана. Він ляку волосся на голові підійматись почало, лійку із рук зронила.
Чоловік шум почув, увійшов у кімнату, ввімкнув світло. Матінко рідна! Усі стіна у нашій залі була завішена фото у великих рамках. Але то не просто фото, на них усі покійні родичі мого чоловіка і кожне фото прикрашене чорною стрічкою. така собі галерея пам’яті.
Раніше всі ці портрети висіли по всьому дому моєї свекрухи. Вона до них собі віталась, протирала пил, могла сльозу пустити. Ніхто не запитував у мене, чи згодна я, аби у мене в квартирі вони усі оселились разом.
Добре, що свекруха саме до сусідки нашої на пироги пішла, знайомі вони давно і товаришують. Не чула того, як ми із чоловіком стосунки через оті портрети з’ясовували. Я їх заходилась знімати, а він боронив. І сміх і гріх, ніколи ми з ним непорозумінь не мали, а тут прямо буря зчинилась.
Ті портрети мов кістка, стали поперек миру у нашій родині. Я їх знімаю, а чоловік повертає. Марина Григорівна аж захлипалась, каже що не буде жити у нас, без них “рідненьких”. Я вже пропонувала зробити невеликі такі. на стіл поставити. хай будуть там. Але ні, їй важливі саме ці – величезні із чорними стрічками.
А я не можу і в кімнату увійти. Мені моторошно. Ну не можу я й в квартирі тепер знаходитись, аж стіни важкими стали.
І що тепер робити? Як їм обом пояснити, що мені й дихати важко, знаючи що вони там висять ті портрети?
Як бути?
04,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
