Звичайно, там був дзвінок, але ним майже ніколи ніхто не користувався.
У мами були запасні ключі.
А більше до мене ніхто не приходив.
Вдома я з’являлася до ночі. Сусіди були впевнені, що я працюю «за викликом». Прибуваю пізно і привозять мене різні.
Чоловіки дійсно були різними.
Таксистами.
А працювала я «редактором за викликом». Приповзав втомлена після роботи і падала обличчям в ліжко.
Які там клієнти, тьху, тобто гості?
Я звикла до того, що вдома мене ніхто не чекав.
Нікому було відкрити двері.
Тільки кішці. Але вона не вміла.
З цього приводу я особливо не страждала, прямо скажу. Звикла і тихенько раділа: добре – ніяких сюрпризів, тиша і спокій. Що ще потрібно?
І ось я вийшла заміж і несподівано, серед інших задоволень, відкрила для себе ще одне: дзвонити в двері.
Чоловік працював вдома. Тому, повертаючись, я дзвонила. Іноді це траплялося по кілька разів на день.
Тирлинь-тирлинь.
Тирлинь-тирлинь.
Тирлинь-тирлинь.
– Навіщо ти відриваєш людину від роботи? – обурювалася мама. – У тебе ж є ключі!
– Ти не розумієш. Це таке задоволення, коли тобі хтось відкриває. – говорила я.
Я брехала. Це було не просто задоволення.
Це було щастя.
Знати, що за цими дверима тебе тепер хтось чекає.
Тирлинь-тирлинь.
Чути кроки, бачити, як повертається ключ у замку, клацає ручка…
Тирлинь-тирлинь.
Бачити радість в очах, посмішку, розуміти, що одна людина дуже тобі рада і нудьгувала, навіть якщо ти всього лише виходила за хлібом.
Тирлинь-тирлинь.
Якщо ви довгий час не жили самі, ви нічого не знаєте про це.
Іноді чоловік відкривав двері спокійно, брав у мене сумку, допомагав зняти пальто, обіймав і терся своєю щетиною до моєї щоки.
Іноді у нього був аврал, він висів на скайпі, тому робив красномовні знаки руками, швидко чмокав мене в ніс, і тікав працювати далі.
Але це нічого не змінювало. Я вже була в захваті, як людина з хронічними проблемами з горлом, що нарешті, дорвався до морозива.
Головне – ні разу, ні разу він не розсердився, не розлютився і навіть не запитав:
– Ти, чому, забула ключі?
Немов розумів, що не в ключах тут справа.
Так воно і було.
Так воно і залишилося.
Так воно і буде.
Я бажаю вам в новому році тільки двох речей – здоров’я і того, щоб удома вас хтось чекав.
Останнє ви самі собі намрієте і досягнете.
Я впевнена.
Автор: Дарина Iсаченко.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
