fbpx
Історії з життя
Коли я вийшла заміж, то почала дзвонити в двері. Свої двері. Двері своєї квартири. В ті самі двері, які завжди відкривала ключем, з найпершого дня, коли в неї переїхала

Звичайно, там був дзвінок, але ним майже ніколи ніхто не користувався.

У мами були запасні ключі.

А більше до мене ніхто не приходив.

Вдома я з’являлася до ночі. Сусіди були впевнені, що я працюю «за викликом». Прибуваю пізно і привозять мене різні.

Чоловіки дійсно були різними.

Таксистами.

А працювала я «редактором за викликом». Приповзав втомлена після роботи і падала обличчям в ліжко.

Які там клієнти, тьху, тобто гості?

Я звикла до того, що вдома мене ніхто не чекав.

Нікому було відкрити двері.

Тільки кішці. Але вона не вміла.

З цього приводу я особливо не страждала, прямо скажу. Звикла і тихенько раділа: добре – ніяких сюрпризів, тиша і спокій. Що ще потрібно?

І ось я вийшла заміж і несподівано, серед інших задоволень, відкрила для себе ще одне: дзвонити в двері.

Чоловік працював вдома. Тому, повертаючись, я дзвонила. Іноді це траплялося по кілька разів на день.

Тирлинь-тирлинь.

Тирлинь-тирлинь.

Тирлинь-тирлинь.

– Навіщо ти відриваєш людину від роботи? – обурювалася мама. – У тебе ж є ключі!

– Ти не розумієш. Це таке задоволення, коли тобі хтось відкриває. – говорила я.

Я брехала. Це було не просто задоволення.

Це було щастя.

Знати, що за цими дверима тебе тепер хтось чекає.

Тирлинь-тирлинь.

Чути кроки, бачити, як повертається ключ у замку, клацає ручка…

Тирлинь-тирлинь.

Бачити радість в очах, посмішку, розуміти, що одна людина дуже тобі рада і нудьгувала, навіть якщо ти всього лише виходила за хлібом.

Тирлинь-тирлинь.

Якщо ви довгий час не жили самі, ви нічого не знаєте про це.

Іноді чоловік відкривав двері спокійно, брав у мене сумку, допомагав зняти пальто, обіймав і терся своєю щетиною до моєї щоки.

Іноді у нього був аврал, він висів на скайпі, тому робив красномовні знаки руками, швидко чмокав мене в ніс, і тікав працювати далі.

Але це нічого не змінювало. Я вже була в захваті, як людина з хронічними проблемами з горлом, що нарешті, дорвався до морозива.

Головне – ні разу, ні разу він не розсердився, не розлютився і навіть не запитав:

– Ти, чому, забула ключі?

Немов розумів, що не в ключах тут справа.

Так воно і було.

Так воно і залишилося.

Так воно і буде.

Я бажаю вам в новому році тільки двох речей – здоров’я і того, щоб удома вас хтось чекав.

Останнє ви самі собі намрієте і досягнете.

Я впевнена.

Автор: Дарина Iсаченко.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook