Надто пізно я зрозуміла, що немає в світі нічого кращого, ніж спокійна совість. Але до цього відкриття були роки і роки, які я була твердо переконана, що мені не пощастило ні зі шлюбом, ні з чоловіком.
Коли ми з Миколою одружувалися, то все було наче у казці – і тобі голуби, і кульки на воротах, і хустка з цілою купою грошей. Мені здавалося, що ми неймовірно багаті і на ці кошти купимо собі квартиру в місті.
Але зранку купка суттєво спорожніла, бо батьки один поперед одного забрали то за музик, то за шоколадний фонтан, то за оренду залу.
Але й це не зменшило моєї надії, що все у нас буде добре. Ми жили у його батьків і я переживала щодо свекрухи, але вона виявилася жінкою доброю і мені добре велося. Вона любила і онуків, і помагала мені в усьому, навіть, ставала на мій бік, коли Коля пробував показувати, хто в домі господар.
Так щасливо проминуло дванадцять років, діти в школі і під наглядом свекрів, ми на роботі, гроші водяться, щоб мені й обновку купити і на відпочинок поїхати.
Але я чомусь наче зі сну прокинулася: хата без ремонту, всі вигоди на вулиці, паркан дерев’яний, вода на вулиці, опалення пічне. Що свекри надбали, те й є.
Я побачила все збоку – я годую чоловіка, він йде після роботи лягати перед телевізором і його нічого не хвилює. А ми зі свекрухою все миємо, прибираємо і на ранок плануємо, що зварити.
І я почала Колі казати, що сусіди по закордонах, і хати в порядку, і машини мають, а він лише вилежується.
– Надю, у мене хороша зарплата, нащо мені кудись їхати?, – дивується чоловік.
– Як нащо? А як батьків твоїх не стане, не буде пенсії і зарплати, то нам буде буде скрутно. Машину дров треба купити, води наносити, ти думай про свою старість. Треба все в дім проводити.
– Проведемо, не переживай.
І провели, краще би не проводили. З батьком шпортали, як небудь труби поставили, нічого не продумали, що то має ще й гарно виглядати. Наче на збитки.
Я пішла до сусідки подивитися на ремонт, то там красота і чистота, а тут як чужому – цементом затерли, горби поробили, зате довольні, бо міцно.
– На роки, – вдоволено казав свекор частуючись.
Я привела майстрів аби все зробили по-людськи, а чоловік і каже:
– Плати зі своєї кишені. Бо все було добре зроблено, а ти як така багачка, то й оплачуй.
Прийшлося мені, червоніючи, майстрам відмовляти, бо я такої суми не мала.
Але так мене взяло те все до серця, що я вирішила, що поїду на заробітки і зроблю по-своєму.
Так і зробила, хоч мені було важко, але копійка капала добра. І тоді я собі подумала – а навіщо мені робити щось в свекрів, коли я можу купити собі квартиру і бути міською панею, де все в квартирі, зручно і гарно?
Я чи не першою в селі купила трикімнатну квартиру, додому гроші висилала, але вже й не думала до чоловіка вертатися, бо так він мені допік тими словами. Все вони у мене на думці були.
Далі я й машину купила, їхати не вміла, але мені її перегнали і я так гонорово чоловікові ключі на стіл поклала:
– Бери, може якусь копійку заробиш.
– Дякую, жінко, то вже ти приїхала додому назавжди? Вже всім носа втерла?, – спитав спокійно.
– Ще не всім.
І я поїхала далі, бо дітям треба на навчання заробити, ще куплю одну квартиру, щоб була для оренди, щоб я собі мала до пенсії.
А далі мене вхопив хребет, прийшлося їхати додому, далі продала квартиру аби мати на лікування.
А тут діти просять на навчання, то продала й квартиру трикімнатну аби їм було по однокімнатній і на навчання ще прийшлося машину продати.
В результаті я там, де й була – в хаті без води і ванни, з пічним опаленням. Чоловік став чужий, почав мені пофиркувати – моя хата, моя зарплата, де твої гроші. Діти знають лиш слово «дай», бо квартиру треба оплачувати, а вони ж студенти, вчаться на платному, а ще ж треба й їсти.
Коли я кажу про те, що я дітей забезпечила житлом, то він це сприймає, як докір, каже, що всі його гроші йдуть на господарку і на продукти.
Якби я спокійніше до всього ставилася, якби знайшла інші слова, то й ставлення чоловіка було б інше, а тепер і не знаю, що мене чекає на схилі літ.
