fbpx

Коли Ярослава почала допомагати Зінаїді Львівні, жінка попросила її перебратися до неї, обіцяючи платити як доглядальниці. Славка відмовилася брати від неї гроші, сама вирішила звільнитися зі школи, знайти роботу, не пов’язану з освітою. Поки що їй вистачало заробітку з репетиторства, яким вона продовжувала займатися

На першому поверсі нашого будинку жила самотня старенька пані, яка ще сама ходила за покупками, готувала собі їжу, прибирала в квартирі, словом, не потребувала ніякої допомоги сторонніх, хоч ми всі, зважаючи на її поважний вік, пропонували купити продукти і все необхідне для дому.

Вона вже дозволяла донести важку сумку, але дуже хотіла ще бути незалежною від оточуючих, намагалася віддячити за будь-яку послугу власноруч випеченими смачними пиріжками чи тістечками. Часто з її квартири розповсюджувалися духмяні пахощі яблук, ванілі й кориці. А ще вона запрошувала сусідок на чай, розповідала цікаві історії з життя партійної еліти часів союзу, до якої колись була причетна.

Якось узимку наша пані Зіна(у нас язик не повертався називати цю аристократку бабунею чи тьотею) посковзнулася на доріжці недалеко від будинку і травмувала ногу. А в такому віці, звісно, опорно-руховий апарат не так швидко відновлюється, як у молодості.

Вперше ми нашу Зінаїду Львівну побачили безпомічною і розгубленою, і думали-гадали, чим і як  зарадити. Зголосилась їй допомагати моя молода квартирантка, вчителька фізики й математики сільської школи. Пані Зіна зразу знайшла з нею спільну мову.

Цікавим було і моє знайомство з квартиранткою. Вона подзвонила в двері моєї квартири, надіючись побачити своїх знайомих, у яких проживала п’ять років тому. Я запросила дівчину зайти, сказала, що купила цю квартиру в родини, яка зараз проживає в обласному центрі, що я мешкаю одна, донька заміжня за поляком і живе в Кракові, з чоловіком давно розлучена, він має сім’ю в Мурманську.

Ярослава, так звали мою несподівану гостю, на згадку про північне місто сусідньої країни ледь помітно усміхнулась і прийняла мою пропозицію жити в мене. Згодом дівчина розповіла мені про свої випробування, пов’язані із згаданим мною полярним містом.

Ярослава вступила на фізмат, коли навчальний заклад ще був педінститутом. Після розпаду союзу виш отримав статус університету. Дівчина дуже надіялася в зв’язку з цим отримати направлення в статусі інженера-програміста на підприємство, що працював для оборонної галузі. Вже під час педпрактики Славка відчула, що її не тягне працювати в школі, тому шукала шляхи влаштуватися на завод. Посприяти в цій справі обіцяв їй знайомий, колишній райкомівський працівник.

У той час підприємство процвітало, тут виготовляли сотні мільйонів мікросхем для промислового комплексу, були дуже високі зарплати. Але щось пішло не так, телефонне право колишніх службовців ставало неактуальним, до того ж університет зберіг свій педагогічний напрям, і Славка отримала направлення в школу в далекому гірському селі. Вона не відважувалася шукати там квартиру, а щодня добиралася на роботу на автобусі, мешкаючи в квартирі, яку я нещодавно купила.

Ярослава Василівна зразу відчула, що не в свої сани сіла: учні її не слухали, порушували дисципліну, директриса із заступником постійно відвідували заняття й прискіпувалися до кожного слова, коли аналізували конспект і перебіг уроку. Дівчина всякими правдами й неправдами намагалася взяти відкріплення, попрощатися з освітньою галуззю і влаштуватися на омріяний завод програмісткою.

Вона знову звернулася до вже знайомого “рішали”. Той придумав цікаву схему, коли його знайомий з вагітною дружиною приїхав у відпустку з уже не раз згадуваним нами північного міста. Він запропонував йому зіграти роль Славиного нареченого, його дружині під прізвищем Ярослави взяти в лікаря довідку про вагітність, і з отриманими документами з’явитися в обласне управління освіти.

Ярослава таки отримали дозвіл на вільне працевлаштування, але якою ціною. Світ тісний, а Славин хлопець, з яким вже йшло до весілля, дізнавшись від знайомої, що його дівчина з іншим нареченим бере відкріплення, щоб поїхати за ним на роботу та ще й перебуває в цікавому стані, не захотів навіть слухати її пояснень і дуже скоро одружився з іншою.

Тим не менше Ярослава була щаслива, що працює на заводі, більшість розробок якого були секретними, і вона підписувала зобов’язання про нерозголошення таємниці, зате про зарплату, яку вона отримувала, в той час багато хто міг тільки мріяти.

Та щастя дівчини було недовгим: після розпаду союзу підприємство втратило замовлення колишньої держави, перейшло на виготовлення товарів народного споживання, але довго конкурувати із західними фірмами не змогло, тому занепало. Ярослава ж, за іронією долі, знову повернулася працювати в ту ж школу, але вже з іншим керівництвом. Однак полюбити свою роботу так і не змогла, тому в школі надовго не затрималася. Проте вона була гарним репетитором. Я сама запропонувала їй займатися цією справою в мене в квартирі. В своїй кімнаті Ярослава допомагала майбутнім абітурієнтам із математикою, я в своїй – давала уроки мови.

Коли Ярослава почала допомагати Зінаїді Львівні, жінка попросила її перебратися до неї, обіцяючи платити як доглядальниці. Славка відмовилася брати від неї гроші, сама вирішила звільнитися зі школи, знайти роботу, не пов’язану з освітою. Поки що їй вистачало заробітку з репетиторства, яким вона продовжувала займатися в моїй квартирі. Коли не було учнів, ми з Ярославою по черзі ходили до пані Зіни, як не допомогти, то просто поговорити. Та її остання розмова зі мною була для мене занадто важкою.

Втративши здатність рухатися, Зінаїда Львівна почала занепадати на силі. Вона задумала написати заповіт на Ярославу, яку встигла щиро полюбити, мене ж просила привести нотаріуса. Коли я сказала про це Славці, вона аж розгубилася від несподіванки, не погоджувалася, остерігалася, що в пані Зіни мусять же бути якісь родичі, то щоб  вона потім не мала неприємностей із судами.

Побачивши, що Ярослава вкрай збентежена її рішенням, Зінаїда Львівна розкрила нам свою таємницю. Вона зростала в розкоші і достатку в родині владної номенклатури районного рівня, для якої всі двері були відкриті, все дозволено в плані купівлі дефіцитних товарів, вступу в престижні виші. Єдине, що вимагалося від від тодішніх високопосадовців – це зовнішня пристойність. Всі інтриги не повинні були виходити за двері високих кабінетів і власних осель, де не вщухали пристрасті через подружні зради та позашлюбних дітей.

Навчаючись у столиці, дівчина познайомилась із студентом-іноземцем із Близького Сходу, стали разом проживати. Вона ще не встигла повідомити хлопця, що чекає від нього дитину, як про їхні стосунки дізнався тато, спочатку “по-чоловічому” поговорив зі студентом, обіцяючи проблеми в університеті. В нього скрізь були свої “очі та вуха”, але тут якось прогавив та ще й повірив доньці, що вона зробить правильний вибір. Він залишив її в київській квартирі, бо його чекали якісь нагальні справи. Тим часом студент закінчив навчання і повернувся на батьківщину. А Зіна, всупереч волі батька, народила сина і змушена була залишити його в пологовому, щоб батьки про це не дізналися.

Молода жінка сама без допомоги тата влаштувалася на роботу в одному районному центрі, звідки часто їздила навідати сина в дитячий будинок. Коли згодом отримала від підприємства квартиру, мала намір забрати дитину, але знову втрутилися батьки, які все-таки дізналися про внука й організували його всиновлення бездітним подружжям, мовляв, у хлопчика має бути повна сім’я, а не одинока непутяща мама, що осоромила їхню родину. Дівчина не могла простити батькам, вважаючи, що вони зламали її долю, і не спілкувалася з ними до кінця їхнього життя, хоч жили вони вже недовго, адже Зіна була в них пізньою дитиною.

Зіна також використовувала зв’язки своїх рідних, і їй вдалося зустрітися із усиновлювачами та благати їх, щоб після повноліття або одруження розповіли синові про неї. Подружжя пообіцяло це зробити. Після синового повноліття, яке Зіна щороку відзначала на самоті, молячись за його добру долю, хлопець повідомив листом, що не бажає зустрічатися з жінкою, котра його тільки народила, а не виховувала в такій любові, як нерідні батьки.

Минали роки. Зіна продовжувала сама із собою відзначати день народження сина. В останні роки, після відновлення Державності України, жінка зустрічала своє найбільше родинне свято в церкві, офіруючи на храм за добру долю єдиного сина. Вона мріяла, їй навіть снилося, що син одружився, що вдвох із дружиною виховують хлопчика й дівчинку. Зіна пробувала влаштувати своє особисте життя, але не складалося, бо завжди своїх залицяльників порівнювала то з образом суворого батька, то з образом свого першого кохання. Так і залишилася самотньою до свого золотого віку.

Ярослава прийняла подарунок Зінаїди Львівни, але з умовою: якщо їй вдасться розшукати рідних – сина чи онуків, то вона відмовиться від квартири на їхню користь. Благородність чужої їй дівчини зворушили пані Зіну до сліз. Славці таки пощастило розшукати внука і сина. Вони згодом приїхали до мами й бабусі, подарували їй незабутні хвилини щастя від зустрічі та спілкування, були вдячні за турботу Ярославі. Напевне, завдяки цьому вона прожила ще кілька років, остаточно вилікувавшись від травми, і тихо відійшла уві сні від зупинки серця.

Зараз у квартирі пані Зіни живе молода родина. Сюди переїхав її онук, який ще при першій зустрічі закохався в Ярославу.

You cannot copy content of this page