Кума завжди була низької думки про мій вибір чоловіка.
– Я думала ти мені в дружки підеш, а не навпаки, – казала колись вона, – А то вибрала перше-ліпше і вже поперла. Треба собі під стать обирати чоловіка.
Я трактувала це як турботу про себе, адже подруга за мене переживає.
Але їй не подобалася квартира, яку ми з часом купили.
– Ну і вид у тебе з вікна. Якась паркова. Не міг твій Славко на кращу заробити? А що це за плитка на кухні? Це ти такий несмак вибирала? Ну ви й даєте.
Це було не дуже приємно чути, але вид з вікна й справді був на паркову, а плитку ми вибирали не за красою, а за ціною.
Коли ж я запросила її стати мені за куму для доньки, то вона дивилася на дитину так, наче ледве себе стримує:
– Ти бачиш, як дівчинці не пощастить бути з вухами твого чоловіка. А я ж тебе попереджала!
Але й справді, моя Іринка трохи клаповуха. На що тут ображатися?
Сама Оля була ще не одружена, бо вона себе поважала:
– Я не буду за першого-ліпшого заміж виходити. Не для того мама квіточку ростила. Або чоловік до мене ставиться, як до королеви, або йде геть. Іншого не дано.
Вже нам підходило до сорока, як Оля почала мене переконувати, що мій чоловік ні на що не здатен:
– Подарунки тобі не дарує, на руках не носить. Для чого він тобі взагалі здався? Невже ти себе настільки не любиш, що добровільно себе замикаєш на кухні? Ну ти й даєш! Я була про тебе кращої думки.
Вона й справді мала рацію, бо Славко мені не дарував нічого, навіть на дні народження просто давав гроші:
– Купиш там собі що тобі треба, – казав і наминав святкові страви.
На що тут ображатися?
Я й справді більше часу була на кухні, бо синові не можна певні продукти і доводиться щось видумувати аби він смачно їв.
На той час Оля вже кілька років перебувала за кордоном і казала, що там відчуває себе людиною і що європейці прос о в чергу стають за нашими жінками:
– Вони ставляться до нас як до особистостей, а не як до кухонного комбайну!
Вона викладала дуже гарні фото з подорожей. Але ще не було жодного фото з омріяною обручкою…
Кожна наша розмова з кумою закінчувалася тим, що я маю стати повноцінною особистістю і покинути чоловіка, який мене не цінує.
– Скільки ти ще таке ставлення будеш терпіти? Та вже будь нарешті справжньою жінкою!
– Але ж ми живемо так, як усі, – намагалася я виправдатися.
– Ти ж одне життя маєш, и ж розумієш? Ти на мене подивися, я ж тобі живий приклад того, як треба жити. Вчи тебе, а в люди нема з ким вийти.
І ось так двадцять років свого шлюбу я вважала, що все не те і не так… Останні роки закрадалася думка, а чи не кинути все і не податися до подруги та разом подорожувати, відчувати якісь емоції, смаки, відчуття.
А потім чоловік прийшов весь таки таємничий і дав два квитка до Венеції.
– Ти завжди хотіла туди поїхати, от я й подумав, що. Коли, як не на річницю?
Я була дуже рада і вирішила, що там спишуся з Олею і можливо десь зустрінемося. Бо вона теж на одному місці не сиділа.
Це був просто неймовірний тиждень. Неможливо передати, як це бути далеко від дітей, проблем, чужих думок. Лиш ми обоє і все.
Ми виходили гуляти, як прийшло обслуговування в номер і я побачила, що покоївкою працює Оля!
Це була така німа сцена, що я не знала, що маю робити і думати. Я рада була бачити подругу, але ж вона так розписувала своє життя, завжди себе вихваляла, особливо через пониження всіх мої досягнень, думок і мрій.
Ми приїхали додому, але я з нею так і не зв’язувалася. Навіть не знаю, як бути далі.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
