І в своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий, лисуватий клоун з патьоками гриму на обличчі і скаже: “Мамо! Мені тридцять років! Я клоун в торговому центрі! Ти такого життя для мене хотіла? Чим ти думала, мамо, коли говорила мені, що вища освіта не обов’язкова? Чого ти хотіла, мамо, коли дозволяла мені замість математики гратись з пацанами?”.
А я скажу: “Милий, але я йшла за тобою в усьому, я не хотіла тиснути на тебе! Ти не любив математику, ти любив грати з молодшими хлопцями”. А він скаже: “Я не знав до чого це призведе, я був дитиною, я не міг нічого вирішувати, а ти, ти, ти зламала мені життя!”, – і разітре брудним рукавом помаду по обличчю. І тоді я стану, подивлюся на нього уважно і скажу: “Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі шукають винних. І, якщо ти цього не розумієш, значить ти – несповна розуму”.
Він скаже “ах!” і впаде непритомний.
На психотерапію буде потрібно приблизно п’ять років.
Або не так. Коли-небудь у мене з’явиться син і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: “Не будь як всі, Владику, думай про майбутнє. Вчи математику, Владику, якщо не хочеш все життя бути оператором колл-центру”.
І в своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий, лисуватий програміст з глибокими зморшками на обличчі і скаже: “Мамо! Мені тридцять років. Я працюю в «Гуглі», я впахую двадцять годин на добу, мамо. У мене немає сім’ї. Чим ти думала, мамо, коли говорила, що хороша робота зробить мене щасливим? Чого ти добивалася мамо, коли змушувала мене вчити математику?”.
А я скажу: “Дорогий, але я хотіла, щоб ти отримав гарну освіту! Я хотіла, щоб у тебе були всі можливості, дорогий.” А він скаже: “А на біса мені ці можливості, якщо я нещасний, мамо? Я йду повз клоунів в торговому центрі і заздрю їм, мама. Вони щасливі. Я міг би бути на їхньому місці, але ти, ти, ти зламала мені життя”,- і потре пальцями перенісся під окулярами. І тоді я встану, подивлюся на нього уважно і скажу: “Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі весь час скаржаться. І якщо ти цього не розумієш, значить ти – несповна розуму”.
Він скаже “ох!” і впаде в непритомний.
На психотерапію буде потрібно приблизно п’ять років.
Або по-іншому. Коли-небудь у мене з’явиться син і я зроблю все навпаки.
Буду йому з трьох років твердити: “Я тут не для того, щоб щось твердити. Я тут для того, щоб тебе любити. Іди до тата, дорогий, запитай у нього, я не хочу бути знову крайньою”.
І в своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий, лисуватий режисер зі середньо тугою в очах і скаже: “Мамо! Мені тридцять років. Я вже тридцять років намагаюся добитися твоєї уваги, мамо. Я присвятив тобі десять фільмів і п’ять вистав. Я написав про тебе книгу, мамо. Мені здається, тобі все одно. Чому ти ніколи не висловлювала своєї думки? Навіщо ти весь час відсилала мене до тата?”.
А я скажу: “Дорогий, але я не хотіла нічого вирішувати за тебе! Я просто любила тебе, дорогий, а для порад у нас є тато.” А він скаже: “А на біса мені татові поради, якщо я питав тебе, мамо? Я все життя добиваюся твоєї уваги, мамо. Я схиблений на тобі, мамо. Я готовий віддати все аби хоч раз, хоч раз, зрозуміти, що ти думаєш про мене. своїм мовчанням, своєю відстороненістю ти, ти, ти зламала мені життя!”,- і театрально закине руку до чола. І тоді я встану, подивлюся на нього уважно і скажу: “Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі весь час чогось чекають. І, якщо ти цього не розумієш, значить ти – несповна розуму”.
Він скаже “ах!” і впаде в непритомним.
На психотерапію буде потрібно приблизно п’ять років.
Цей текст – хороша профілактика нашого материнського перфекціонізму – прагнення бути Ідеальною Мамою. Розслабтеся! Як би ми не старалися бути хорошими мамами, нашим дітям все одно буде що розповісти своєму психотерапевту
Автор: Світлана Хміль.
Фото ілюстративне.
