Моя сорокарічна подруга чомусь вирішила, що має вийти заміж вже і негайно, щоб бути безмежно щасливою і втілити в життя всі свої мрії за підтримки міцного плеча коханої людини.
– Він надасть мені впевненості і крила, він дасть мені ті внутрішні сили аби я розправила крила і полетіла до своєї мрії. Щоб я себе реалізувала, як жінка, як особистість, як людина, як духовна істота.
І те все вона мені розказує на моїй кухні, де я однією рукою намагаюся вдати тонкий млинець, бо інакше його не їстиме молодша дитина, другою мішаю десятилітрову каструлю борщу з думкою про те аби стало на чотири дні і тоді, я, можливо, додивлюся серіал. Ще я слідкую за тим, аби менший не так довго сидів на горшку, заодно гуглю, що це таке «взаємне розміщення прямих a і b» і пишу в вайбер з закликом допомогти вирішити це завдання. Треба не забути приготувати щось з собою чоловікові і взяти довідку, щоб нарешті віддати малого в садок.
Треба оплатити комуналку, передзвонити, що знову забудовник висипав купу сміття на доріжку біля дамби, де ми гуляємо, зловити малого і підстригти йому нігті, вмовити доньку змінити фото у фейсбуці, бо ж це бачить дідусь.
– Це моє самовираження, – каже вона.
– Дідусь не дасть грошей на день народження, – аргументую я і це, слава Богу, діє.
Я чемно слухаю подругу і співчуваю її ситуації, адже, як це ж жити без коханого чоловіка? Щоб я взагалі без нього робила?
Колись, знаєте, навіть розплакалася, коли мене магазин з будівельних інструментів привітав зі святом Будівельника, але як подумати під іншим кутом – то ж таки привітали. Я ж якось маю прикрутити лапку від ліжка, яке відламали діти, бо чоловік безапеляційний:
– То треба розбирати ліжко до основи, а потім прикручувати лапку.
Як мені вдалося це зробити тільки знявши матрац? Ні, взагалі-то мій чоловік робить всю чоловічу роботу по дому, це правда. Наприклад, я йому кажу, що треба прикрутити світильник.
– Де ти поставила викрутку?
– Ти ставив, я не брала.
– Вічно в цій хаті нічого не можна знайти!, – починає чоловік.
– Діти, тихо, тато працює, – це вже я на всякий закриваю двері в дитячу аби жоден звук не потривожив майстра.
А далі починається робота справжнього чоловіка:
– Дай ізоляційну стрічку…
– Тримай отак світильник…
– Тримай, тримай, мені теж важко…
– І що, що руки стерпли? Ні. Я не палю на кухні…
– Шуруп брав, того так довго…
– Все, готово і треба було стільки нити? Прибереш все, я втомився.
Читайте також: Після слів чоловіка я оніміла. Подумати лишень так перекрутити все аби прикрити сусідку! Але ми з сином цього так не подаруємо!
Чоловік йде в інтернет, а я все прибираю. Як добре, що він втілив мою мрію про світильник. Що я б без нього робила?
Напевно, я б пригадала, які я мала мрії до заміжжя. Мені здається, що після того як ти ставиш підпис в РАЦСі, то тобі начисто відбиває пам’ять про те, що ти особисто хочеш. От начисто.
Просто як в мексиканській мелодрамі: прокидаєшся така і питаєш чоловіка:
– Хто я? Що я робила все життя?
– Ти моя дружина. Ти мріяла смажити мені деруни і мати від мене дітей, який сама і будеш виховувати, а я лиш буду вказувати, як це мало бути правильно.
– Точно! Дякую, що допоможеш втілити ці мрії в життя. що я б без тебе робила, моя незламна стіно, моя опоро і розрадо, мій коханий чоловіче.
І так до кінця життя.
Фото Ярослава Романюка.
